Розділ 14

Після денного відпочинку Злата зібралася на вечерю. Вона одягла обтислу темно-зелену сукню середньої довжини, яка вигідно підкреслила її ідеальну фігуру. Легенько підфарбувалася й випрямила темно-русяве волосся, довершуючи зачіску до бездоганності. Все-таки ця градуйована стрижка їй дуже пасувала. Вже зібралася виходити з кімнати, щоб спуститися вниз, але раптом зупинилася, знову відчувши те саме незрозуміле хвилювання.

- І чому це я так нервую? — пошепки мовила, намагаючись опанувати себе. — Це ж просто вечеря, знайомство з новими людьми. Усе нормально. А те, що племінника Леонардо звати Захар, — просто збіг. Це ж популярне ім'я. А то я вже сама собі тут бозна-що навигадувала.

Та передчуття тривоги не полишало її. Златі весь час здавалося, що зараз вона побачить того самого Захара — того, з ким була знайома раніше, хто звинувачував її у своїх бідах, погрожував помстою, а згодом запропонував стати його коханкою в обмін на допомогу. Але племінник Леонардо не може бути тим самим Захаром, власником автомобільного салону в Україні.

- Чи може бути? — Злата завмерла на сходах, вчепившись рукою в поручні. — Леонардо теж має автосалон, тільки тут, у Мілані… Невже цей Захар… той самий Захар?.. Злато, припини...

Вона непорушно стояла на місці, остаточно дійшовши висновку, що зараз зустрінеться саме з тим самим Захаром — тим нахабою, тим самовпевненим типом, про якого вона давно веліла собі забути. Злата вже хотіла було попередити Джулію, що в неї раптово розболілася голова і вона не зможе повечеряти разом із ними. А потім що? Невже вона готова все це залишити й повернутися назад в Україну? Відмовитися від такої можливості побудувати кар’єру в Мілані тільки через те, що їй неприємно буде зустріти тут цього… А може, це взагалі не той Захар? Може, вона даремно панікує й уже своєю уявою налякала саму себе до втрати розуму? Ні, ні, вона не злякалася. Ну, а що тоді?

- Злато, сонечко! — вигукнула Джулія з вітальні. — Поквапся, чекаємо тільки на тебе. Захар просто згорає від нетерпіння з тобою познайомитися!

- Я вже йду, — відповіла голосно Злата, зробила глибокий вдих і повільно видихнула. Потім спокійно спустилася вниз.

- Гарна, гарна! — захоплено мовила Джулія, взяла дівчину за руку й закрутила навколо себе. — Наш хлопчик буде в захваті. Ходімо…

- Джуліє, а скажіть… Захар високий?— обережно почала Злата, намагаючись дізнатися хоч щось про нього, аби підтвердити свої здогадки.

- Зараз сама все побачиш, — усміхнулася Джулія й, не відпускаючи Злату, повела її на задній двір, де біля басейну вже був накритий стіл. За ним сиділи Леонардо зі своїм племінником і неквапно палили сигари.

- А от і ми! Захаре, познайомся з цією красунею — Златою.

Захар повільно випустив із рота залишки диму, загасив сигарету й підвівся. Лише тоді він підняв очі, щоб нарешті поглянути на неї. І в цю мить завмер від здивування. Було таке враження, що перед ним ніби постала примара з минулого. Він мимоволі ковтнув повітря, а серце шалено забилося, ніби готове було вирватися з грудей. Він уже встиг забути її риси — чи, може, просто переконав себе, що забув. Але зараз, стоячи перед нею, згадав усе до найменших дрібниць.

- Захаре, любий, що з тобою? —  запитала Джулія, не розуміючи його реакції.

- Від такої краси будь-хто дар мови втратить, — пожартував Леонардо. — Дівчата, ви неймовірно гарні.

- Злата… — нарешті вимовив Захар, отямившись. — Неймовірно... Джуліє, вона…

- Вона донька моєї подруги Дарини, — пояснила Джулія, навіть не здогадуючись про їхнє минуле. — І ти абсолютно правий — вона неймовірно прекрасна, як я й казала.

- Рада… познайомитися, — майже пошепки вимовила Злата, намагаючись опанувати емоції.

- Я теж радий… познайомитися. Ти справді маєш гарний вигляд, — відповів Захар, ледь усміхнувшись. Але, здається, усмішка була радше від розгубленості через цю неочікувану зустріч.

- Чого стоїте, ніби зачаровані? Сідайте, — мовив Леонардо, взявши пляшку вина. — Вип'ємо за знайомство.

Злата пройшла повз Захара, стиснувши долоні в кулаки, щоб побороти тремтіння і приховати справжні емоції, які зараз вирували всередині. Подумки намагалася заспокоїтися. Вона мимоволі замислилася, чи правильно зробила, що вдає, ніби бачить його вперше. Може, не варто було приховувати те, що вони знайомі? Але ж і він також зробив вигляд, що бачить її вперше. І, мабуть, це навіть краще — не доведеться пояснювати Джулії та Леонардо історію з неприємними спогадами минулого. Злата вже збиралася сідати за стіл, коли відчула, як Захар підійшов ззаду.

- Дозволь допомогти, — ввічливо запропонував він, відсунувши для неї стілець. Потім сів поруч. — Надовго приїхала до нас?

- На все життя, — відповіла замість неї Джулія, накладаючи собі салат із морепродуктів. — Я, здається, ще не встигла тобі розповісти. Злата працюватиме дизайнеркою в моєму ательє. Вона має неймовірний талант створювати сукні.

- Мабуть, в Україні залишилася без роботи? — насмішкувато кинув Захар, але, помітивши погляд дядька, поспішив пом’якшити тон: — З ким не буває.

- В Україні з роботою справді складно, — втрутився Леонардо, натякнувши племінникові, що той і сам пройшов через подібне. — Але тут, в Італії, ви досягнете значно більшого. Беріть келихи. За знайомство!

- За знайомство, — повторив услід за дядьком Захар, хоча спогад про власну невдачу все одно неприємно відгукнувся у ньому.

Злата мовчала. Не могла підібрати слів, аби щось запитати чи підтримати розмову. У голові все плуталося, думки виривалися одна поперед одну. Єдине запитання, яке не давало спокою: що їй робити далі? Як вчинити так, щоб більше не перетинатися із Захаром? Хоча, мабуть, уникнути цього не вдасться. Тоді залишається одне — навчитися триматися гідно, спокійно поводитися поруч із ним і не реагувати на його... Що? Залицяння? Чи щось гірше?

Невже вона й справді зараз думає, що він почне до неї залицятися, домагатися? А хіба він інакше поводився тоді, в минулому, коли вони вже стикалися? Вона чудово пам’ятала його обіцянку помститися за зірване весілля. Та він же тепер знає, що вона не винна. Тож за що мститися?