Розділ 13

Злата зійшла з літака після обіду й відчула, як м'який, теплий італійський вітерець лагідно торкнувся її обличчя. Аеропорт Мілан-Мальпенса, сучасний і величний, одразу зачарував своїм розмахом і стилем. Він розташовуваний за 45 кілометрів від центру Мілана. Злата вже встигла забрати свою валізу. Навколо неї поспішали люди, кожен у своїх справах, і вона ледь встигала стежити за цим потоком озираючись у пошуках Джулії, яка мала зустріти її.

- Злато! — пролунав чіткий і енергійний жіночий голос. — Я тебе одразу впізнала. Твої бірюзові очі неможливо забути!

Злата обернулася й побачила Джулію. Жінка років п’ятдесяти виглядала бездоганно: елегантний бежевий плащ, стильні окуляри в тон, витончені туфлі на підборах. Волосся — ідеально укладене, а аромат її парфумів, здавалося, заповнив увесь простір аеропорту.

- Я вас теж пам'ятаю. Ви маєте чудовий вигляд, — Злата намагалася говорити винятково італійською. — Дякую, що запросили…

- Облиш, ще немає за що дякувати, — відмахнулася Джулія й окинула Злату швидким, але уважним поглядом. У її очах читався професійний інтерес: вона миттєво оцінила стиль одягу, зачіску, навіть манеру тримати себе. — Ну що ж, ти теж виглядаєш гідно.

- Дякую, — Златі було приємно почути таку похвалу.

- Так, так, ти гарненька. І в дитинстві теж виглядала симпатично, — усміхнулася Джулія, хоча її тон залишався стриманим. — Ну, а зараз поїхали, я покажу тобі місто.

Злата трохи розгублено кивнула й пішла слідом за жінкою до машини. Автомобіль виявився дорогою чорною автівкою з ідеально блискучим лаком. Джулія відкрила багажник, і Злата поклала туди свою валізу. Потім вони сіли у салон автомобіля. Джулія завела двигун — і вони вирушили.

Хвилин за тридцять Мілан почав відкриватися перед Златою у всій своїй неймовірній красі. Вона вдивлялася у вікно, не в змозі приховати захоплення. Величні історичні будівлі з різьбленими фасадами змінювалися сучасними скляними хмарочосами. Вулички ніби дихали життям: модні бутики, затишні кав’ярні з терасами, квіти на балконах…

- Це Дуомо, наш знаменитий собор, — сказала Джулія, показуючи рукою вперед.

Собор був настільки величним і грандіозним, що Злата аж на якусь мить завмерла. Вежі, які тягнулися до неба, здавалися майже казковими. Білосніжний мармур світився під сонцем, а кожна деталь фасаду була справжнім витвором мистецтва.

- Він неймовірний… — з захватом вимовила Злата, не відводячи очей з собору.

Вони продовжували їхати... Вулиці були переповнені місцевими жителями, туристами. Одні кудись поспішали, інші сиділи за столиками кафе, насолоджуючись капучино та спілкуванням. А жовті трамваї, що пересувалися вузькими вуличками, додавали місту шарму.

- Це ще тільки початок твого захоплення, — зауважила Джулія. — Мілан вміє дивувати.

- Це неочікувана краса. Я ще й досі не можу повірити, що я і справді тут, у цьому неймовірному місті. Мене прямо переповнює хвилювання, цікавість і я вам вдячна за цей шанс.

- Ти знову за своє,- розсміялася Джулія повернувши на перехресті,- повторюю тобі, що ще немає за що дякувати.- От, коли покажу тобі всі найцікавіші місця Мілану тоді й подякуєш.

- Гаразд. Розумієте, це я від хвилювання…

- Злато, не хвилюйся, — перебила її Джулія, зосереджуючись на дорозі. — Я знаю, як важко змінити країну, звикнути до нової мови, культури. Але повір мені, ти впораєшся.

- Гадаєте? Відверто вам зізнаюся, що я водночас і нервую і радію. Хочу якомога швидше навчитися чітко розмовляти італійською, — в  голосі дівчини чулося більше надії, ніж сумніву.

- Я впевнена в тебе все вийде. Італійська мова мелодійна, її легко вивчити, особливо якщо ти прислухатимешся і практикуватимешся щодня. А життя в Італії… воно настільки захопливе, що ти не помітиш, як звикнеш. Головне — бути відкритою і не боятися питати й помилятися.

Слова Джулії звучали переконливо, і в глибині душі Злата відчувала, що вона дійсно впорається.

- А якщо будуть складнощі, я завжди поруч, — додала Джулія усміхнувшись до неї. — Ми в ательє — як одна сім’я. Ти не будеш сама, але підемо ми туди завтра. А сьогодні я тебе познайомлю з Леонардо зі своїм коханим чоловіком. Я зараз найзакоханіша і найщасливіша жінка не тільки Мілана, а й самої Італії. Проте як ми познайомилися я тобі розповім згодом, бо ми вже під'їхали до нашого будинку, який Леонардо купив для нас коли ми одружилися. Ми виділили для тебе найсвітлішу кімнату з неймовірно красивим видом.

- Ваш будинок вражає,- захоплено вимовила Злата перевівши погляд на будівлю.

Будинок Джулії та Леонардо був розташований у престижному районі Мілану та був оточений  декоративними вічнозеленими деревами. Фасад був виконаний із білого каменю, прикрашений витонченими карнизами та великими панорамними вікнами. Біля входу – дерев'яні дубові двері з кованими деталями, а перед ними – невелика мармурова тераса.

- Бачу, що ти дійсно в захваті,- Джулія відчувала гордість, що зуміла викликати у своїй гості захоплення.

- Так, я дійсно в захваті,- Злата зайшла слідом за жінкою досередини будівлі продовжуючи переживати емоції захоплення.- Мені раніше не доводилося бувати у таких будинках…

Будинок всередині теж вражав. Він був просторий з мармуровою підлогою та великими люстрами із муранського скла. На стінах висіли картини сучасних італійських художників, а у центру вітальні елегантні сходи зі скляними поручнями.

- Найбільше часу ми проводимо у вітальні, перед каміном, — Джулія скинула плащ і кинула його на диван із темно-коричневою оббивкою, біля якого стояв дубовий журнальний столик. — А снідаємо та вечеряємо на кухні. Обідаємо зазвичай на роботі. А коли гарна погода, збираємося біля басейну на задньому дворі — накриваємо круглий стіл і спілкуємося. Сьогодні ввечері теж так зробимо. Я вже встигла зателефонувати «нашому хлопчику». Він пообіцяв бути.

- Вашому хлопчику? — не зрозуміла Злата.

- Племіннику Леонардо, — розсміялася Джулія. — Звісно, він давно вже не хлопчик, але я його обожнюю, тому так ласкаво й називаю. До речі, хочу вас познайомити. І не заперечуй! Ходімо, покажу тобі твою спальню. Марена вже все підготувала до твого приїзду. Тільки дивно, де ж вона поділася… Марено!