Розділ 11

Минуло два тижні, відколи Злата не виходила з дому. Вона свідомо дала собі час, щоб оговтатися після неприємностей і спробувати налаштуватися на новий лад. Та попри всі зусилля, здавалося, що її життя завмерло десь посеред туманної порожнечі. Відчай і розгубленість накочували хвилями, а потім змінювалися гнівом на саму себе — за те, що так довго довіряла тим, хто цього не заслуговував.

І цього ранку прокинувшись у пам'яті знову спливали події останніх тижнів, і в душі знову все стискалося від гіркоти. Найболючішою зараз залишалася думка про Сніжану — подругу, якій вона розповідала про свої найпотаємніші мрії та страхи. Та довіра була розтоптана, розірвана, натомість лишилася одна порожнеча. Злата наполегливо намагалася відігнати спогади, перестати думати… про колишню подругу, але ні…, не виходило. Якоюсь мірою вона й сама відчувала перед Сніжаною провину — за те, що закохалася в її батька. Лише тепер збагнула, як сильно поранила її душу.

Але вона вірила, що Сніжана зрозуміє її і не буде ображатися. І тому нічого не приховувала від неї, була відвертою з самого початку. Добре пам'ятає, як намагалася пояснити Сніжані про свої почуття, які у неї з'явилися до її батька. Про те, як боролася з ними, але не могла ніяк позбутися. Микита теж вагався, уникав її, тримався осторонь. Але зрештою вони обидва здалися. Встояти перед таким сильним почуттям, як кохання, виявилося неможливо. Їх із Микитою невпинно тягнуло одне до одного, і вони щиро хотіли бути разом. Здавалося з часом, що Сніжана змирилася, прийняла їхній вибір. Та тепер розуміла — то була лише гра.

Злата підвелася з ліжка, накинула халат та пішла на кухню, заварила чай, намагаючись все ж відганяти нав'язливі спогади. Вона розуміла: так більше жити не можна. Потрібно рухатися вперед, залишити минуле позаду, навчитися відпускати. Так, це боляче, але вона відчувала, як із кожним днем стає легше. Попереду новий етап життя, і тепер усе залежило тільки від неї. Їй потрібно знайти нову опору, створити для себе інший світ, у якому знову з’явиться місце для радості й впевненості. Хоча її й охоплює страх перед невідомим, але вона була готова рухатися далі.

Насамперед варто знайти роботу. Можливо, в ательє, а може, й консультанткою в магазині. А от створення нових моделей весільних суконь доведеться поки що відкласти. Цю мрію вона залишить на потім — повернеться до неї тоді, коли впевненість остаточно опанує її життя.

Заграв смартфон, і Злата відставила чашку з недопитим чаєм. На екрані висвітилося ім’я Дарини Йосипівни. Злата завмерла, не наважуючись відповісти. Це ж мама... Та сама, з якою не розмовляла вже кілька років. Серце закалатало… Мабуть, щось сталося? А може... просто диво?

- Привіт, мамо... — голос Злати тремтів.

- Привіт, донечко... — у відповідь почулося таке рідне, зворушливе та Дарина Йосипівна відчутно нервувала. — Приїжджай до нас сьогодні. Ми всі дуже сумуємо за тобою... І... ми хочемо попросити у тебе вибачення за все. Насамперед за те, що відвернулися від тебе. За те, що залишили тебе одну, коли ти найбільше потребувала нашої підтримки. Сподіваємося, що ти нас вибачиш…

Злата ковтнула клубок у горлі й витерла сльози, що навернулися на очі.

- Та я не ображаюся, мамо... — пошепки відповіла, ледь стримуючи ридання. — Я теж за вами страшенно сумувала... Мені вас так не вистачало...

- То приїжджай, рідна! — в голосі матері з’явилася надія. — Настав час усе виправити. Досить мовчати й тримати образи. Ми дуже хочемо тебе обійняти.

- Я приїду, — усміхнулася Злата крізь сльози. — Зараз зберуся й приїду.

Поклавши смартфон, Злата ще кілька хвилин сиділа, не рухаючись. Це було так неочікувано, так зненацька, що важко було повірити в реальність. Їй навіть здалося, що ця розмова — лише міраж, мрія. Але ні. Це справді була мама. Справжній дзвінок, справжні слова.

Що раптом змінило їхню думку? Мабуть, дізналися про закриття салону «Біла сукня» І тепер їм стало шкода її. Злата тяжко видихнула згадуючи, що Сніжана не єдина хто від неї відвернувся. Від неї відвернулися найрідніші. І все це через те, що вона покохала Микиту та вийшла за нього заміж. Коли батьки, дізналися про її стосунки з Микитою, то не стали приховувати свого розчарування. А брат узагалі не захотів чути жодних пояснень. Усі одностайно були проти. Ніхто не сприйняв її кохання серйозно, ніхто не захотів заглянути глибше — побачити не просто заборонені стосунки, а справжнє, щире почуття. Її вибір здавався всім помилкою, злочином.

В голові за мить спливали картинки минулого — сварки, тяжкі слова, батькова образа, мамині сльози. Тоді їй здавалося, що вони вже ніколи не зможуть порозумітися. Батько кричав, що не пробачить її вибору, мати тільки повторювала, що вона руйнує своє життя... А тепер усе ніби змінилося.

Микити більше не було. Вона втратила не тільки кохання, а й справу в яку вкладала душу. Від усього, що ще недавно здавалося сенсом життя, лишилася порожнеча. І можливо це вплинуло на рішення її рідних змінити своє ставлення до неї. Їх раптом охопило співчуття та розуміння.

- Та це неважливо зараз... — вимовила в голос Злата  одягнувшись. – У мене випав шанс повернути сім'ю.

Вже за годину Злата стояла біля вхідних дверей батьківського дому, стискаючи в руках невеликий букет хризантем. Вона вагалася, не наважуючись відразу натиснути на дзвінок...

Двері відчинилися і на ганку з’явилася мама. Дарина Йосипівна виглядала втомленою, ніби постарілою ніж Злата її пам'ятала. Вона мовчки дивилася на доньку кілька секунд, а тоді обережно обійняла, притиснула її до себе.

- Мамо, я так сумувала за тобою…,- Злата взаємно обійняла маму.

- Злато... Донечко моя, я теж сумувала за тобою… Ти  проходь...

Злата зайшла до будинку й одразу відчула приємний аромат їжі та забутий — запах свого дитинства. З кухні вийшов батько. Його постава — як завжди була пряма, сильна. Але очі… Очі вже були інші. Не суворі, не осудливі, а теплі й трохи винуваті. Він зробив крок до доньки, зупинився перед нею і сказав: