Розділ 10

Захар стояв посередині тротуару і спостерігав, як робітники знімали вивіску з автосалону. Прохожі йшли, зачіпали його, виказували йому своє незадоволення, говорили, щоб він відійшов у бік, але Захар не звертав на них  уваги. Його повністю охопив смуток. Усе, чого він прагнув останні кілька місяців, здавалося, розсипалося, як картковий будинок. Ну, от і все. Це був кінець його амбіціям, мрій про самостійність і свободу. Він більше не був власником автосалону «Milan Auto», більше не був успішним бізнесменом. Тепер перед ним відкривалася лише одна дорога — повернення до того, від чого він так відчайдушно тікав.

Захар повільно провів рукою по волоссю, відчуваючи, як важкість розчарування ще сильніше стискає груди. Ще нещодавно він був упевнений, що зможе все. Що зможе довести дядькові, але насамперед самому собі, що здатний самостійно досягти успіху у бізнесі. Що в майбутньому він стане відомим, впливовим підприємцем в Україні. Але тепер, коли автосалон зачинився, Захар усвідомлював, наскільки далеко він був від цієї мрії.

З сумом на душі пригадав, як зробив головну помилку, яка привела його до цього краху. Зрада. Він не зміг зберегти вірність Ірі. Тому що насправді не кохав її й навіть не прагнув покохати. Шлюб з нею мав лише бути ключем до успіху — її батько був перспективним партнером у бізнесі. Але він підвів і її, і себе. Вибір, зроблений із холодним розрахунком, обернувся проти нього. Він думав, що зможе йти на компроміси з совістю заради досягнення мети. Але помилився.

«Я сам усе зруйнував» - подумки докоряв собі Захар. Гіркий клубок підступив до горла. Перед його очима стояло розчароване обличчя Іри, коли вона дізналася про його інтриги та зраду. Він міг би все знову і знову заперечувати, спробувати знову виправдатися, але розумів, що втрачену довіру не повернути. Здавалося, з тієї миті успіх остаточно відвернувся від нього. Партнерство з Миколою Вікторовичем зійшло нанівець, клієнти перестали заходити до автосалону і його бізнес перестав існувати.

 Він стояв, ніби приклеєний до місця, спостерігаючи, як останній шматок вивіски з назвою салону зникає в кузові вантажівки і не помітив як до нього підійшла Іра.

- Шкода твого автосалону,- сказала вона привертаючи до себе його увагу.

- Прийшла потішити своє самолюбство,- Захар обернувся до неї криво посміхаючись.- Що ж ти маєш на це повне право.

- Ти зробив мені боляче, але я все одно продовжую до тебе щось відчувати,- зізналася вона наблизившись до нього зовсім близько,- ти подарував мені мрію щасливого майбутнього, але сам її й забрав у мене.

- Вибач, що розчарував тебе,- Захару було справді жаль,- але знай хай там як, але ти мені не наскільки байдужа як ти собі це уявляєш. Якоюсь мірою для тебе краще, що все так сталося…

- Так, для мене це краще,- погодилася з ним Іра,- доля мене оберегла від неправильного кроку. А так би я вийшла заміж за чоловіка який мене не кохав та зраджував. Який зі мною тільки через вигоду. І що тоді? Цей шлюб приніс би мені тільки одні страждання. А сьогодні ще й зрозуміла, що те, що я до тебе відчуваю не є коханням… це щось схоже на закоханість. Ти вмієш зачаровувати жінок, от і мене зачарував.

- Ще раз вибач,- Захар відчував за собою вину перед нею.- Ти дуже гарна дівчина і все у тебе буде добре. Ти ще зустрінеш своє справжнє кохання. Тому я тобі бажаю тільки щастя.

- Я теж бажаю тобі щастя,- Іра закусила губу, щоб не розплакатися.- Насправді я прийшла попрощатися, бо дізналася від батька, що ти плануєш повернутися в Мілан.

- Так,- підтвердив Захар,- завтра вже. До України я вже не приїду. Сьогодні, я в останнє хочу сходити на могилу свого батька, попрощатися…

- Хочеш, я піду з тобою,- раптом запропонувала Іра,- щоб підтримати тебе.

- Дякую, але я краще сам,- Захар злегка усміхнувся до неї та повторив.- Я сам. Знаєш, аби мій батько не загинув моє життя б склалося по-іншому. Жив би я в Україні… Вибач, Іро. За все вибач і прощавай.

- Я тебе вибачаю,- вона наважилася обійняти його, а він відповів взаємно,- прощавай.

Захар провів поглядом Іру, яка загубилася серед натовпу, а потім ще раз глянув вже на пусту будівлю свого колишнього автосалону. Тяжко видихнув витісняючи досаду, розчарування та пішов на зупинку громадського транспорту. На якому вже за хвилину зупинився тролейбус. Сівши біля вікна Захар притулився лобом до скла намагаючись якось опанувати емоції смутку, жалю, втрати.

Він був з тих, хто завжди боровся, пробував щось нове, був з тих, хто падає, а потім знову підіймається, щоб іти вперед. Скільки б разів життя не кидало його у вир труднощів, Захар знаходив у собі сили вистояти. І зараз зможе, хоча здавалося, що хвилі смутку ось-ось затоплять його. Але він знав, був упевнений, що кожен удар долі робить його сильнішим, що все минеться. Він не дозволить цьому світу зламати себе. 

Захар вийшов на зупинці біля кладовища і при вході купив квіти. Пройшов поміж могил, зупинився біля тієї де був похований його батько. Присів навпочіпки, поклав квіти, прибрав із могилки сухий сучок.

- Привіт тато,- тихо примовив він,- сьогодні я в останнє до тебе прийшов. Повертаюся я в Італію. Не вийшло у мене вжитися на твоїй батьківщині. Жаль…

Захар не пам’ятав батька. Коли той загинув, йому було лише два роки. Трагічна смерть чоловіка змусила його матір, італійку, повернутися до своєї рідної Італії, в Мілан, сподіваючись там налагодити своє життя. Тому Захар провів усе своє дитинство далеко від України, у сонячній, Італії.

Попри те, що він зростав без батька, життя Захара не було позбавлене тепла й турботи. Його мати робила все можливе, аби забезпечити синові щасливе дитинство. Вона працювала невтомно, і завдяки її зусиллям Захар здобув чудову освіту та мав можливість займатися улюбленою справою — автоспортом.

Він став зіркою на італійських автодромах, найкращим автогонщиком країни. Його ім’я було на вустах усіх шанувальників швидкості. Захар вигравав перегони за перегонами, його полички прикрашали численні кубки, а в серцях уболівальників жило захоплення. Його життя було сповнене адреналіну, визнання та перемог... аж до тієї трагічної аварії.