20. Невдала втеча

«Бачення стає ясним,

тільки якщо зможеш заглянути у своє серце»

(Карл Густав Юнг)

Подолавши сходи з «кам’яного мішка», Мілана зі сніжно-білим горобцем на плечі і блакитний дракон вийшли у внутрішній двір, судячи з усього, тутешнього замку. Мілана оглянула подвір’я. Двір був вимощений бруківкою і оточений  з усіх боків господарськими приміщеннями і вежами, які переходили в високий, заввишки в зріст декількох дорослих людей, мур. Вежі з невеликими бійницями призначалися очевидно для того щоб захисники цього замку могли давати відсіч нападникам. Такі замки Мілана бачила тільки у фільмах про середньовіччя. Все було з якогось чорного каменю, холодного на дотик і виглядало досить похмуро. Дівчина зрозуміла, що їм не вибратися звідси без сторонньої допомоги, але може це блакитне чудо знає що робити? Стіна висока, якби ж у Мілани були крила.

– Крила… – пробурмотіла Мілана. – Зараз спробуємо. – вона напружилася, уявляючи як стає драконом. Дівчина напружилася раз, другий, третій, але не змогла перетворитися. Ба більше, навіть не змогла викликати відчуття незрозумілого гніву, який, як пам’ятала Мілана був потрібен для цього. Вона ледь не заплакала з розпачу.

– Що ви робите ваша величносте? – запитав Гард, зацікавлено спостерігаючи за дівчиною. Тоді Мілана поглянула на дракона.

– Та ось, розумієш … Я хотіла…, я хотіла… – знічено пробелькотіла, але взявши себе в руки твердо, як і личить королеві, мовила:

– Я хотіла перетворитися на дракона, щоб подолати цю стіну. От! – закінчила речення. Гарт майже не слухав Мілану, хоч і дивився на неї. Він роздумував, як бути, а потім присів і підставив Мілані крило, щоб дівчині було зручно зійти на його спину. На спині у дракона Мілана відразу ж схопилася за кістяний виріст, пам’ятаючи якщо дракон злетить, то треба міцніше триматися. В іншому ж випадку можна перетворитися на мокресеньку пляму, коли впасти посеред цього майданчика. Дівчина зручно вмостилася. Гард розправив свої блакитні крила і змахнув ними і тут же почулося десь з землі сердите цвірінчання горобця, якого помах крил такої величної істоти, як дракон, просто змів потоком повітря на землю. Мілана розсміялася але раптом закрила рота рукою нервово озираючись і покликала Упса напівшепотом:

– Де ти там, не барись. Та давай мерщій вибиратися звідси. – при цих словах Упс охаючи, немов старий дід підвівся на ноги, потім злетів на плече до Мілани і сів. Дівчина обережно притримала його однією рукою, щоб горобець знову не опинився на бруківці. Іншою ж вона трималася за кістяний виріст дракона.

Гарт почав злітати. Поступово махаючи крилами він піднімався вище й вище, поки нарешті не опинився набагато вище мура. Тоді він рвонув вперед до невеличкого ліска, який виднівся вдалині, але перелетіти через стіну фортеці так і не зміг. Він прилип. Просто прилип передніми лапами до того що було над муром. Прозоре, липке і незрозуміле. І це липке «щось» тепер тягнуло його до себе так, що Гард тепер приклеївся і черевом. Невидима липучка тепер потягнула і лапи блакитного дракона. За якусь мить дракон повис вертикально надійно приклеєний до того, що він помилково вважав перед злетом, повітрям. Тільки хвіст вільно спадав на кам’яну доріжку – перехід між вежами. В голові у Мілани зазвучав голос Гарда. «Тікайте звідси. Сховайтеся десь, бо зараз набіжить охорона і ви знову опинитеся там де й були». Гард втягнув кістяні пластини, які йшли по всьому хребті аж до кінця хвоста, всередину. Одному Реснасу відомо, яких зусиль це йому вартувало. Мілана не розгубилася й відпустила кістяний наріст на спині дракона і в ту ж мить м’яко зісковзнула на кам’яну доріжку. Вона хотіла побігти до найближчої вежі, але побачила таке в дворі, що забула про все і стояла роззявивши рота і дивлячись на цю істоту. В голові лунав голос Гарта, Упс шалено цвірінчав і стрибав на плечі, але Мілана не звертала на все це уваги. З високих дверей однієї з веж вибирався білий велетенський восьминіг, який мінився усіма кольорами веселки. За ним, як прив’язана йшла Мія. Восьминіг підійшов до стіни на якій стояла Мілана і раптом почав збільшуватися в розмірах, аж поки його очі не стали на рівні очей Мілани. Він розтулив рота і почувся голос з улесливими інтонаціями:

– Добрий день королево. Вибачте, люба, що вам довелося перебувати в таких умовах. Племінниця не так зрозуміла мене. – і його очі перемістилися на рівень очей Мії і вже звернувся він до тієї, кого назвав племінницею:

– Правда ж, люба? – запитав восьминіг.

– Так, дядьку Факрух. – стишено відповіла Мія, опустивши очі додолу.

– Не чую. Ще раз скажи. – на тілі восьминога утворилося людське вухо, яке ледь не ткнулося Мії в губи і їй прийшлося повторити слово в слово, те що вона кивнула. «Дядечко Факрух» вочевидь залишився задоволеним, вухо зникло так, як і з’явилося, а очі повернулися на попереднє місце і знову дивилися на Мілану. Та, котру Факрух назвав королевою, не відводячи очей від очей чудернацької істоти вже оговталася від попереднього шоку і запитала, як і личить справжній королеві, яка завітала з візитом до союзника.

– Якщо так, то звичайно ж пробачаю. Але чи можемо ми вже покинути вас? На нас чекають важливі справи.

– О, люба королево Мілано, я прошу вас ще затриматися. Вам будуть надані найкращі покої мого замку. А ваш птах буде нагодований відбірними зернятками, які тільки знайдуться в королівстві.

– А що стосовно Гарда? – махнула Мілана вбік нового друга.

– Добряк Гард. Він завжди не так все розумів. Ось і зараз не зрозумів, так як і Мія, що ви моя гостя, моя дорога гостя, тому повівся так і ось тепер має. Людиною йому більше не стати ніколи. Але якщо хочете я відпущу його і він повернеться у світ Аркханзанбйорн.

– Це Гард сам повинен вирішити. – рішуче сказала дівчина. Увесь цей час поки тривала розмова Мілани і Факруха, Гард так і висів на липкій плівці, як муха, вверх головою, але все чув і мовчав. Мілана зрозуміла його мовчання по своєму.