15. Привид волі

Невідомість – сховище надії

(Амієль)

Мілана виборсалася з липкого жаху сновидіння і розліпила повіки. Знову немилосердно чесалася спина, але знову почухати її не було змоги, бо руки були притиснуті до тіла гамівною сорочкою. Зі слухом і зором теж відбувалися якісь зміни. Мілана чула як за оббивкою рухають лапками якісь маленькі комахи. Дівчина почала вдивлятися в те місце, звідки чувся ледь чутний шелест комашиних лапок. Раптом відбулася дивна річ. Очі Мілани наче почали жити своїм життям. Дівчина наче пливла в повітрі, хоча тіло залишалося на ліжку. Мілана наче всоталася в стіну і побачила цих істот на власні очі. Вони були маленькими з тугими черевцями, зеленого кольору. Схожі на клопів.

– О, так це вони і є – розсміялася дівчина і з жахом усвідомила, що усі комахи повернулися до неї і посунули назустріч. Дівчина злякалась і раптом опинилася знову в своєму тілі. На бильці ліжка сидів вже знайомий горобець і пильно дивився в очі. Мілана застогнала. Їй здалося, що вона й справді божеволіє. Ну не може нормальна людина бачити такі сни, а тим більше насправді розмовляти з горобцями, та ще й сніжно-білими. Хто взагалі про таке чув? Але щоб вже до кінця переконатися в своїй боже вільності, Мілана вирішила запитати горобця:

– Що? Чому ти так дивишся на мене?

– Чому, чому? – буркнув горобець – Володарко час настав.

– Який час? Що ти верзеш? Яка я тобі Володарка? Я звичайна дівчина Мілана, на яку напали хулігани і яка торохнулася головою об сходи…. Чекай, чекай… Все не так було! – в мозку Мілани зажеврів спогад про той день коли вона зустрілася з Юлієм і Еріком в маршрутці, а потім ці двоє «завалилися» до неї додому, і хтось з них запропонував їй вийти за нього заміж. Очі дівчини розширилися. Вона спантеличено подивилася на горобця, все ще не розуміючи нічого, але поступово приходили все нові й нові спогади. І під їхнім тиском зіниці почали витягуватися стаючи вертикальними, долоні почали стискатися в кулаки і замість нігтів у дівчини на руках утворилися довгі золоті кігті, які вп’ялися в долоні. Кров цебеніла по внутрішньому боку зап’ястків, але Мілана не звертала на це увагу. З мелодичним дзенькотом порвалися всі ланцюжки які утримували дівчину на ліжку.

– Розумничка Мілано! А тепер спробуй розірви сорочку! – цвіріньчав горобець. Мілана сіла на ліжку, закинувши ноги на бильця так, що бильця опинилася під коліньми, а самі ноги звисали не дістаючи підлоги. Дівчина трішки напрягла  м’язи спини і гамівна сорочка тріснула наче була гнилою. За спиною щось зашелестіло. Мілана повернулася, але тільки побачила як щось майнуло і під спину наче підмостили подушку. Тепер їй не важко було сидіти. Дівчина спиралася на щось м’яке.

– О! Так! – тільки й вимовив горобець, але потім зразу ж і вилаявся. Він лаявся так наче чоботар який жив колись у сусідній з Міланою квартирі. Це було кумедно. Мілана розсміялася. Але горобець не припинив лаятися.

– Що сталося? Чому ти так лаєшся? – відсміявшись запитала Мілана.

– Тому… – буркнув горобець і хотів ще щось сказати, але завагався, розмірковуючи чи потрібно це, чи ні.

– Кажи вже. – Мілана була готова до будь-яких новин, але те що вона почула наступної миті то її зовсім спантеличило.

– Розумієш на драконів не перетворюються поступово. Якщо перетворення відбувається то воно відбувається завжди вмить. Тільки, коли проходить перетворення повністю, тоді можна контролювати дракона і перетворювати своє тіло частинами. В тебе ж все навпаки. Ти перетворюєшся частинами. І якщо кігті я ще можу списати на стрес, то крила не вкладаються в цю теорію. Вочевидь це з-за того препарату що тобі вкололи. Не підпускай того коновала більше до себе. І взагалі, тобі треба вже тікати звідси. – закінчив горобець, намагаючись вразити дівчину останньою фразою і дати зрозуміти, що жарти скінчилися в ту мить, як її викрали. Але Мілана не звернула уваги на всі ті слова, що казав горобець Упс, окрім слова «крила»

– Які крила? Де? – запитала Мілана, скочивши з ліжка і намагаючись зазирнути собі за спину, озираючись і кружляючи по «палаті», як кошеня, яке ганяє за своїм хвостом. Це їй не вдалося, але вдалося побачити як щось золотисте рухається за нею з легеньким шелестом.

На дверях стукнув засув.

– Ой що буде! – мовив Упс і сховався під ліжком.

Відчинилися двері і в «палату» зайшов сивий чоловік в білому халаті зі шприцем у якому була якась мінлива рідина. Побачивши Мілану посеред кімнати він витріщив очі, шприц випав з рук. Той хто йшов ззаду наштовхнувся на нього. Почувся вигук. Мілана впізнала ненависний голос Мії. Дівчині скажено захотілося розірвати це коричневе непорозуміння, через яке вона опинилася тут. Мілана була простою дівчиною, доволі розумною і адекватною, щоб не мати таких бажань у земному світі, але останні події пробудили щось незвичне в її душі. І дівчина почала перетворюватися на бійця, принаймні всередині. При звуці голосу Мії, кров вдарила Мілані в голову, зіниці стали вертикальними, руки і ноги перетворилися на лапи. Обличчя перетворилося на морду ящіра. Тільки тулуб залишався людським. Мілана перетворилася на монстра. Однією лапою напівдракониця відкинула «лікаря» з дороги, кігтями з іншою спробувала дотягнутися до Мії. Чоловіка відкинуло до стіни, він добряче гепнувся хребтом об неї і залишися лежати. Шприц, який випав з рук чоловіка викотився на середину кімнати де на нього наступила лапою, навіть не помітивши, напівлюдина, напівдракониця. Мілані вдалося задумане і за мить Міа вже тікала зі слідами кігтів на обличчі. Якби вона була людиною, то вже лежала б мертва від таких ран. Але Мія була драконицею. У драконів регенерація в рази вища ніж у людей. Мія втекла, бо зрозуміла, що не зможе конкурувати в силі з золотою драконицею і вирішила за краще зникнути з поля бою. Чоловік в білому халаті й досі був непритомний, а двері так і залишилися відчинені. Тому треба було вибиратися звідси. Раптом Мілану огорнуло золотисте сяйво. Вона знову стала людиною. З-під ліжка вистрибнув горобець.