13. Нова іпостась Упса

«Сновидіння – це варта сну, а не його порушник»

(Зігмунд Фрейд)

Мілана сиділа на березі блакитного моря. Сліпуче сонце ніжно пестило шкіру. Самотня пальма нахилила свій стовбур над водою і пустотливий вітер хитав її велике листя.

– Міланааа, Міланаааа – тягуче проспівав якийсь голос у дівчини над вухом. Мілана озирнулася, але нікого не побачила. Голос знову повторив її ім’я. Він був знайомий і незнайомий водночас. Тропічне сонце почало припікати. Дивно чомусь коло сонця висіло над обрієм, а пекло у дівчини між лопатками. «Як таке може бути?» – подумала Мілана і чомусь скочила на ноги. В голові запаморочилося і дівчина впала з висоти свого немаленького зросту прямо обличчям у пісок. Пісок зразу ж набився до рота. Мілана закашлялась і… спробувала розплющити очі. Це їй вдалося. Вона застогнала, бо сліпуче світло різонуло по очах і віддалося болем у скронях. А ще почало дуже боліти посеред лоба. Але це вже було не сонячне світло. Море з пальмою кудись зникло. І дівчина побачила сліпучо білу палату, яку бачила недавно і яку пам’ятала. Тільки Мії вже в ній не було. На рівні очей, на боковому бильці, куди тягнулися десятки тоненьких ланцюжків від того, що сковувало рухи дівчини, сидів горобець. Звичайний такий горобець, яких тисячами Мілана зустрічала на вулицях свого міста. Але незвичайним було те, що він був білим, абсолютно білим. І пір’я і дзьоб у нього було сніжно-білі. Горобець сидів настовбурчивши пір’я і дивився на Мілану. Всередині дівчини жеврів якийсь спогад, але вона не знала, який саме. Щось було знайоме в цьому горобцеві, але що саме дівчина не знала. Хоча готова була поклястися, що ніколи раніше його не бачила.

– Чудово. Я божеволію. – Мілана заговорила сама до себе. «Все одно я вже в божевільні, тим більш ніхто не почує, окрім цього дивного горобця, який є витвором моєї ж уяви». Слова вимовлялися тяжко наче крізь воду і дівчина зрозуміла, що це було наслідком дії препарату, який вона пам’ятала їй вкололи. Тут зацвірінькав горобець. Вірніше він цвірінькав, а в Мілана чула людську мову.

– Ну нарешті. – сказав горобець.

– Що? – автоматично перепитала Мілана.

– Кажу: добре що ти прокинулася.

– Чому? – не зрозуміла дівчина. – вона все ще не вірила своїм вухам.

– Ти насправді не розумієш?

– А що я повинна зрозуміти? – запитала Мілана горобця і тут же звернулася вголос до себе:

– Дожилася. Вже з горобцями розмовляю. Хто наступний? – при цих словах ззовні почувся звук засуву, що відчиняється. Горобець при цьому швидко шугнув каменем вниз. Мілана навіть не побачила де він подівся. До «палати», як охрестила Мілана цю кімнату, зайшла Міа.

– Що сестро, вже оклигала? Як ти почуваєшся люба? – голос Мії прямо таки випромінював турботу, але було щось в ньому таке від чого мороз розходився по хребту.

– Випусти мене. – жалібно попросила Мілана.

– Ха! Випустити тебе? І куди ж ти підеш?

– Ти ж казала що в нас ще є тато, мама. Що будемо жити однією щасливою родиною.

– Яка ж ти дурненька, сестричко. Ти людинка. – Слово «людинка» Мія вимовила смакуючи кожну літеру. Мілана з острахом дивилася на неї. – Справа у тому – продовжила Міа – що я не можу тебе відпустити.

– Чому? – в очах Мілани стояли сльози.

– Та тому, дорогенька, що навіть стерши твої спогади і відправивши тебе у твій світ, я все одно не стану тобою. І тебе будуть шукати. І рано чи пізно знайдуть. Але якщо твій дракон не прокинеться, то шукати тебе не буде ніхто. Тому ти будеш тут під повним контролем, поки загроза не мине. І лише тоді коли я буду впевнена, що твій дракон вже мені не завадить, тільки тоді ти зможеш вийти звідси, але не думаю що схочеш.

– Чому?

– Тому що ти нікчема, людинко. Ти нікчема. Ти зрозуміла мене?

– Так… – мовила придушено Мілана, при цьому Міа розреготалася. Відсміявшись, вона додала:

– А зараз відпочивай. Сестричко! Ахаха. – і мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку Міа пішла. Їй подобалося завдавати душевних мук цій людинці, яку вона вважала брудом під ногами.

Після того як за Мією зачинилися двері і гепнув засув з зовнішнього боку, Мілана хотіла привести до ладу думки, які сполоханими птахами розліталися врізнобіч, але не змогла. Її знову відволікли. Цього разу вже знайомий горобець. Він випурхнув знизу. І Мілана зрозуміла, що випурхнув він з-під ліжка, де він ховався під час візиту Мії. Отже горобець не був витвором уяви Мілани і тим більше не співпрацював з Мією, бо дуже швидко втік при її появі. Треба було з’ясувати хто це, звідки і що йому треба від самої Мілани.

Горобець знову сів на бильце і шумно перевів дух:

– Фух! Пішла.

– Ну то й що. – не зрозуміла Мілана.

– Нічого. – набурмосився горобець, але потім чомусь вибачився.

– Чому це ти вибачаєшся?

– Тому що ти моя Володарка.

– Як? Я володарка горобців?

– Ні. Ти володарка драконів. Королева драконів. А я просто служу тобі.

– Горобець?

– Та ні. Це в цьому світі я горобець.

– Знаю, знаю. Насправді ти зачарований принц. А я маю тебе поцілувати, щоб роз чаклувати. А ти мене забереш в своє королівство і будемо ми жити довго й щасливо.

– Та ні! – горобець зацвірінчав, а Мілані почувся дитячий сміх. Десь вона вже чула цей сміх і ці інтонації. Вона намагалася згадати, але не могла. Після уколу голова була наче напхана ватою, обриси предметів то ставали чіткішими то навпаки розмивалися. Якби Мілана могла бачити в цей момент свої очі то вона б перелякалася. Зіниці ставали то вертикальні то знову круглі.

– А якщо серйозно, то хто ти такий? – вже прямо запитала Мілана. Їй набридло грати у «вгадай хто я».

– Я Упс.

– Це все пояснює. – Насмішкувато сказала дівчина. – Правда, правда. Я зрозуміла, що ти Упс. Це їм’я чи назва твого виду?

– Ти не пам’ятаєш?

– Ні, горобчику.

– Що ж робити? – горобець схопився крилами за голову. Ця сцена була така кумедна, що Мілана розсміялася. Вона сміялася довго, поки з очей не потекли сльози. Сміх перейшов у ридання. Через деякий час Мілана тільки знесилено схлипувала прикривши очі. Потім розплющила їх, думаючи що горобець є витвором її хворої уяви. Горобець нікуди не зник. Він сидів на бильці і пильно дивився на Мілану.