12. Неволя.

«З видимого пізнай невидиме»

(Григорій Сковорода)

В той час як члени драконячої королівської родини непокоїлися апро долю майбутньої невістки і ламали голову де ж поділася Міа і що з нею сталося, то на іншому кінці всесвіту відбувалися дуже загадкові події.

Мілана прокинулася від сліпучого білого світла, яке било в очі. Дівчина розплющила очі і зразу ж заплющила, бо неможливо було дивитися. Все було білим. Але дещо вона все ж таки зуміла роздивитися. Мілана лежала на ліжку, повернута набік, очима до центру кімнати. Навпроти ліжка, на якому вона лежала, стояло ще одне ліжко, на якому спала дівчина, на вигляд років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Хто ця дівчина Мілана не знала. Щось було знайоме в її позі, але що саме Мисливиця не знала. Закривши очі і відновивши дихання, Мілана спробувала думати логічно. Хоча це й не вдалося з першого разу. Прокинувшись, вона не звернула увагу на те, що не може вільно рухати руками, а зараз ще й відчула, що й ногами рухати не може. Вона повільно, дуже повільно відкрила очі, звикаючи до сліпуче-білого світла. Коли очі трішки звикли до освітлення, то Мілана спробувала роздивитися кімнату в якій знаходилася і себе, наскільки це було можливо. Нічого незвичайного в кімнаті не було, окрім самої кімнати, в якій все було білим, і ліжка на якому лежала Мілана. На ній самій було щось на кшталт гамівної сорочки. Та що там на кшталт, це вона і була. «Он чому не виходить порухати руками». Дівчина скосила очі на ноги спробувавши порухати ними. Як не дивно, ногами вона могла рухати, але тільки до певного моменту. Роздавався мелодичний дзенькіт, який сповіщав, що далі кайданки на ногах не пускають. Мілана спробувала лягти на спину. Це їй вдалося. Знову роздався мелодійний дзенькіт. По обидва боки від ліжка були залізні бильця, до яких була тоненькими ланцюгами пристебнута гамівна сорочка у якій знаходилася Мілана. Дівчина на сусідньому ліжку заворушилася, потім повернулася не підіймаючись з нього.

– Доброго ранку, сестро!

– Доброго ранку… – ошелешено відповіла Мілана, дивлячись на чорнокосу красуню, яку Мисливиця тепер пізнала, але відмовлялася вірити власним очам.

– Ти не рада мене бачити, сестро? – запитала Мія. А це була вона.

– Як? Як це сталося? – вихопилося у Мілани. Вона мала на увазі: як сталося, що вони обоє тут і чому Мія називає себе її сестрою. Питань було дуже багато. Але у відповідь отримала зовсім не те що хотіла.

– До тебе додому ввірвалися двоє хуліганів і ти тікаючи від них впала зі сходів. Забила голову. Втратила пам’ять. Нікого не пізнаєш. І буваєш інколи дуже буйна. Тому ти тут. А я просто прийшла провідати тебе, та й залишилася на ніч. Але вночі тобі стало зле і ти намагалася піти звідси. Ти щось кричала про обов’язок. Когось просила, щоб знайшов тебе.

– Стоп. А як же дракони? Було це чи не було?

– Які дракони, сестро? Тобі все це наснилося, поки ти була непритомна.

– І ти…

– Що я?

– Ти коричневий дракон. Улюблениця короля драконів. Ти мене ненавидиш, тому що я Мисливиця на монстрів і повинна вийти заміж за того, в кого закохана ти. За Юлія – короля. Ти Мія.

На ці слова Мія розсміялася.

– Ой сестро, в тебе й так була багата уява, а зараз взагалі стала неперевершена. Так мене звуть Мія. Це ти пам’ятаєш. Кажу тобі як сестра, що не було того усього, про що ти кажеш. Ми живемо в світі де людина – це найвища гілка еволюції. А Юлій… – на мить Мілані здалося, що очі Мії засвітилися червоним світлом. Але тільки на мить. Наступної миті вони були звичайними.

– Але як у мене з’явилася доросла сестра, якої в мене не було ніколи?

– Як не було? – здивувалася Мія. – Я була. А ще тато і мама.

– Ні! Не було. І тата в мене не було. – мовила Мілана. Я єдина дитина у мами. І чоловіка моя мама не має. При цих словах Міа піднялася з ліжка і підійшла до Мілани. Наблизивши своє обличчя до обличчя Мілани, вона прошипіла

– Звісссссно, щщщо вссе цце було, але ти ніколи звідсссси не виберешшссся. – потім відійшовши назад і дивлячись як у Мілани котяться сльози, Мія спокійно, наче навіть співчутливо мовила:

– Почекай сестро, ось тебе вилікують і заживемо ми однією щасливою родиною.

Мілана потрясла головою, щоб позбавитися від ненависного образа Мії, але марно. Мія знову розсміялася:

– А ти кумедна. З ким ти борешся? Ти усього лиш людинка. В хирлявом тілі, без магії. Навіть дракона не встигла виростити. І не встигнеш. Я про це подбаю.

– Скажи, навіщо це все тобі потрібно?

– Навіщо? Я ненавиджу тебе! Ти вкрала моє щастя!

– Я? Пробач я не хотіла. До того я навіть не знала, що світ драконів існує.

– Ти не хотіла? Що ж охоче вірю в це. Я сподівалася, що Юлій ніколи тебе не знайде і врешті решт одружиться зі мною, хоч я й коричнева, але жерці Реснасу уміють міняти колір дракону якщо їх гарненько попросити, просто вимагають велику плату. Я б знайшла гроші і стала б сильніше в магії. Це справа часу. Але тут знайшлася ти і часу в мене не залишилося. Треба було щось робити. Тому я знайшла стародавнє, заборонене у світі Аркханзанбйорн закляття і спробувала його заспівати. Як бачиш у мене все вийшло. А зараз спи сестро, – Мія підійшла і в лоб поцілувала Мілану з насмішкуватим виразом на обличчі. Раптом очі Мії розширилися, коли вона кинула швидкий погляд на очі Мілани. Тіло останньої вигнуло дугою. Вона брикнулася. Кайданки на ногах з мелодійним дзенькотом розірвалися. Потім розірвалися ланцюжки які тримали гамівну сорочку прикутою до ліжка. Мія верескнула і вибігла за двері. Клацнув, сильно так клацнув міцний засув. Мілана краєм запаленої свідомості встигла помітити кам’яні сходи за дверима. ЇЇ тіло вигинало дугою. Кидало по стінах. Спина немилосердно чесалася. Мілана хотіла почухати спину і з подивом помітила що гамівна сорочка тріснула. А коли це їй вдалося то вона аж зашипіла від болю. По спині наче ножем пройшлися. Мілана подивилася на свої пальці і помітила на них кров. А ще помітила що нігті перетворилися на великі золоті кігті. Дівчина вже не усвідомлювала де дійсність, де сон. Вона не знала скільки це тривало, позаяк у приміщенні не було вікон. Тільки оговталася вона знову в гамівній сорочці, знову на ліжку зв’язана по рукам і ногам. В плечі стирчала голка яка закінчувалася шприцом. Біля ліжка на стільці, який взявся невідомо звідки, сидів сивий чоловік у білому халаті, тримаючи той шприц і повільно вводив якийсь препарат. Мілана не мала сил чинити спротив, а тільки глухо застогнала. З очей з вертикальними зіницями скотилися дві сльозинки. І свідомість поглинув морок.