Павутиння, сплетене з бажання

Гора, вкрита туманом, запах сирості після дощу, який, здавалося, тривав тут цілий рік, і стара дерев’яна драбина, що мала б давно прогнутися й зламатися під вагою тих, хто ступав нею. Дошки хрустіли, але витримували вагу молодого чоловіка та його дівчини. Ян і Лілія зустрічалися недовго, близько двох місяців, але здавалося, що їхні стосунки йдуть до довгого спільного життя.

Попри свій молодий вік, Ян здавався впевненим у собі й цілеспрямованим юнаком, який ставав м’яким і поступливим поруч зі своєю дівчиною. Незважаючи на консервативних батьків, хлопець вирішив вступити до іноземного університету на програміста, завів багато друзів і почав зустрічатися з дівчиною іншої національності. Останнє дуже не сподобалося його батькам, і він не раз сварився з ними, відстоюючи свій вибір і любов.

Лілія була творчою, легкою на підйом і відкритою до спілкування. Навчалася в художньому університеті й мріяла, що колись її картини будуть висіти на виставках у знаменитих музеях, як роботи Ван Гога, Далі та багатьох інших. Але до цього було ще далеко.

Познайомилися вони в кафе, у компанії друзів, які вирішили разом пообідати між парами. Ян перший проявив ініціативу, взяв її номер телефону, і спочатку вони просто спілкувалися як друзі, доки хлопець не запросив Лілію на побачення — найромантичніше в її житті.

Молодий програміст запропонував прогулятися ввечері пляжем, і дівчина погодилася, думаючи, що навряд чи після цієї зустрічі між ними буде щось більше, ніж дружба. Але, прийшовши на пляж, Лілія побачила покривало, на якому стояли заздалегідь замовлені суші, пляшка червоного вина і свічки, що м’яко освітлювали все довкола. Після такого побачення не дивно, що вона погодилася на наступне.

Попри невдоволення батьків вибором сина, Ян усе одно хотів особисто познайомити кохану з ними, переконував Лілію, що вони точно полюблять її, коли дізнаються краще. І зрештою, піддавшись на численні вмовляння, дівчина таки погодилася поїхати до них. Але, як і очікувалося, зустріли їх не надто привітно.

Батьки хлопця розмовляли між собою японською, через що Лілії ставало не по собі. Навіть не розуміючи мови, брюнетка здогадувалася, що говорять саме про неї. У якийсь момент вона підвелася з-за столу й сказала, що хоче відпочити, на що Ян відразу запропонував прогулянку:

— Тут є храм на пагорбі. Багато пар приходять туди і просять благословення у божества, щоб сімейне життя було довгим і щасливим.

Думка побути хоч трохи подалі від осудливих поглядів батьків змусила Лілію швидко погодитися. Ян узяв її за руку і, щойно вони вийшли з дому, зітхнув із полегшенням. Вочевидь, і йому ця зустріч була неприємною.

Звуки вечірнього лісу дарували спокій, а тепла рука хлопця — відчуття безпеки. Лілія на кілька секунд заплющила очі, дозволяючи легкому вітерцю торкнутися шкіри й викликати мурашки, а щебет птахів ніби виштовхував із голови всі неприємні думки. Деякий час пара йшла мовчки, кожен поринувши у свої думки, доки попереду не з’явився храм, про який говорив Ян.

Кам’яні сходи вели до старих воріт, укритих мохом і потрісканих від сирості. Якщо придивитися, можна було побачити павутину. Вона густо вкривала дерево, і Лілія мимоволі здригнулася, уявивши, скільки на ній може бути павуків.

— Якось мені тут не по собі, — прошепотіла вона, притулившись до коханого, поки погляд ковзав по старому храму, який здавався покинутим багато років.
— Не хвилюйся. Я поруч — отже, все буде добре, — усміхнувся Ян, погладив її по руці й повів ближче до храму.

Освітлення тут не було — ані ліхтарів, ані навіть свічок. Якби не світло заходу сонця, вони навряд чи змогли б щось розгледіти. Але Ян ішов упевнено, знайомою стежкою — він точно знав, де стоїть вівтар. Лілія, далека від цих традицій, вирішила довіритися йому, попри холодок, що пробіг уздовж хребта.

Вони підійшли до старих дверей храму, які відчинилися з гучним скрипом. Кілька гнилих трісок упали до їхніх ніг, і Лілія присягнулася б, що бачила, як за ними впало кілька малих павуків, що одразу побігли під їхні ноги. Брюнетка переступила з ноги на ногу й трохи сховалася за коханим, який усе ще міцно стискав її руку, тягнучи всередину.

Дошки під ногами тріщали, майже вили від кожного руху, а повітря всередині було важке, вологе й наповнене дивним запахом — ніби щось гнило в темних кутках будівлі.

— Ян, давай підемо? — благала Лілія, затуливши ніс рукою й намагаючись не вдихати. — Мені тут не подобається.
— Тихо, — прошипів він, і це було зовсім на нього не схоже.

Вона розгубилася.
— Джерег, я приніс те, що обіцяв, — гучніше мовив Ян у темряву храму.

На секунду Лілії здалося, що він вирішив пожартувати, але цей жарт був зовсім недоречним. Та вона не встигла сказати ні слова, як з глибини почувся тріск. Щось велике рухалося в темряві, змушуючи храм тремтіти від кожного кроку. Світло падало лише ззаду, і Лілія прижмурилася, щоб розгледіти те, що відповіло на слова коханого. Крик застряг у горлі, коли промінь торкнувся величезної павучої лапи.

Вона кинулася тікати, але Ян міцно притис її до себе. Він тримав її так, ніби не чув її криків, не відводячи погляду від істоти, що виповзала з темряви.

Струнка жіноча постать із чорними, мов намистини, очима дивилася на хлопця. Тонкі губи викривилися в задоволеній усмішці, оголюючи гострі зуби. Темне волосся спадало до пояса, де людське тіло переходило в павуче.