Карачун

На землі ще панувала глупа ніч. Сонце живих лиш народилось і все ще ховалось за горами, набираючись сил. Спливали останні хвилини духів і нічних створінь, які ще не дістались Наву. Сюди їх веде мелодія. Варто лишень прислухатись, щоб вухо зачепилось за неї. Наче пір’їнку, вона підхотлює кожну нічну істоту і вмить переносить до вогнища, що жевріє при вході у потойбіччя. Біля нього незмінно сидить дух і грає. Він єдиний хто не боїться світла сонця живих. Вдень він мандрує Приорією у пошуках відмічених дітей, забирає тих, кого торкнулась Смерть, щоб доставити у Блідий храм. А вночі він зупиняється, розводить багаття у тихому, покинутому людьми місці, і заводить сопілчаний спів, аби кожен, хто гуляє вночі міг без перепон повернутись із Йаву. 

Нічний вітер приніс йому звістку: когось у палаці торкнулось потойбіччя. Тож треба прямувати туди. Мітка ще дуже слабка, маленька. Та коли дух дістанеться куди треба, зв’язок із Навом зміцніє. Так завжди буває. Так буде і тепер. 

Останні іскри багаття згасли, і дух припинив грати. Сонце ще не вийшло з-за гірського хребта, та його світло вже розливалось землею. Дух заховав сопілку у складки свого мандрівного вбрання. Він зняв каптур, що ховав його велетенську кістяну цапову голову із закрученими рогами і вдихнув запах павутинки, що приніс йому вранішній вітер. Пахне піском і перлами, павучим шовком і квітами оксамитового дерева. 

...Тож треба рушати на північ... 

Дух намотав павутинку на ріг, уже оповитий сотнями таких самих. Сонце піднялось над горою і освітило забутий двір біля покинутого дому. Карачун обернувся в сторону останнього пріорсього королівства і розтанув, як передсвітне марево.