Без масок

Дим осів. Світ став тихим — ніби на кілька секунд хтось вимкнув звук у цьому кривавому фільмі.

— Ти дурень… — прошепотів Пітер, притискаючи руку до боку. Там — рана. Не смертельна, але болюча.

— Це романтичне зізнання? Бо я трохи не в формі для першого поцілунку, якщо чесно. — Вейд опустився поруч, ховаючи пістолет і дивлячись на нього без звичної балаканини.

Маски більше не було. Іронія в тому, що Вейд ніколи не боявся показати справжнє обличчя. Навіть якщо воно — понівечене, зрубане, обпалене.

Пітер усміхнувся криво.

— Ти міг не прикривати мене. Я сам справився б.

— А я міг не починати цей вечір у блискучому піджаку. Але, бачиш, іноді я роблю дурні вчинки.

Він мовчки взяв Пітерову руку, допоміг зняти розірвану частину костюма, обробив рану.

— Ти вмієш поводитися з аптечкою?

— Я живу на грані, Піті. Якби не вмів — давно був би філе.

— Вейд… — Пітер нарешті зустрівся з ним поглядом. — Чому ти постійно мене рятуєш?

Вейд не відповів одразу. Лише тихо зітхнув.

— Бо ти нагадуєш мені… те, чого я втратив. Чистоту. Віру в добро. Справжність.

І бо коли ти дивишся на мене, ти не бачиш тільки шрами.

Тиша. Пітера це вдарило сильніше, ніж куля. Він наблизився, торкнувся пальцями шершавої шкіри Вейда, що залишалась після маски.

— Я бачу людину, Вейде. Навіть якщо ти іноді — просто катастрофа в стилі Діснею з рейтингом 18+.

— Твої слова ранять глибше, ніж кулі. Але мені подобається, коли ти мене принижуєш, — він усміхнувся криво. — Щось не так зі мною?

— Трохи. Але це… — Пітер нахилився ближче. — Не означає, що я не хочу бути поруч.

Їхні лоби торкнулись. Дихання сплелись. Ніхто не поспішав. У цьому ангарі, в темряві, під звуки сирен десь далеко, було тільки двоє:

— той, хто боїться втратити серце,

— і той, хто думав, що в нього його вже немає.