Павутина й кулі

Погані рішення — моя суперсила

— Знову ти, — втомлено буркнув Пітер, зависаючи на павутині над дахом якогось складу в Брукліні.

— А ти що, скучив? — Вейд стояв прямо під ним, розкидаючи руками. — Признайся, Павуче. Без мене твої ночі — це просто нудна боротьба зі злочинністю. А зі мною — це буря з куль, сарказму й неадекватності!

Пітер зітхнув.

— Я прийшов зупинити незаконну угоду збройового барона, а не тебе.

— І що? Можемо зробити це разом! Ти — серйозний, я — псих. Ідеальний дует. Ну типу як Бетмен і Джокер, тільки без шрамів і з кращими жартами.

— Ми навіть не в одному всесвіті, — буркнув Пітер.

— Всесвіт — це умовність, Піті, — підморгнув Дедпул крізь маску. — Але знаєш, що не умовність? Оцей кулемет!

— Ні, Вейде…

Три секунди потому

— ТИ ПІДІРВАВ СКЛАД?!

— Вибач, не втримався. Хоча треба визнати, це було епічно.

Пітер утомлено схопився за голову.

— Мені доведеться все це пояснювати поліції.

— Ну, я ж сказав — без мене нудно. І до речі… я приніс тако. Якщо хочеш.