Глави 49,50, Епілог

Глава 49. Мавзолей для Майстра

Тиша, що запала над Містом Мертвих, була густішою за пил, що повільно осідав на застиглі тіла. Це була тиша кінця епохи. Дві могутні тіньові організації, "Синдикат Геліос" та клан Акацукі, зіткнулися в останній, смертельній битві, і, наче два скорпіони в банці, знищили одна одну.

Емілія і Ден обережно вийшли зі своєї схованки. Сонце, що стояло в зеніті, здавалося нестерпно яскравим і байдужим до кривавої сцени. Вони повільно підійшли до того місця, де на землі лежав пан Сайто.

Його очі були відкриті й дивилися в бездонне небо. Його тіло було скуте отрутою Блеквуда, але на губах застигла ледь помітна, переможна посмішка. Ден схилився над ним. У згасаючому погляді Сайто не було ані болю, ані страху. Лише спокій. Він виконав обов'язок, що тривав століттями. Борг було сплачено. Емілія мовчки поклала два пальці йому на повіки і обережно заплющила очі. Останній воїн клану Світанку знайшов свій спокій у тіні давніх гробниць.

Тепер залишився лише один.

— Він усередині, — сказала Емілія, її погляд був прикутий до темного, зяючого входу в мавзолей, де зник Блеквуд. — Поранений. Загнаний у кут. Він небезпечніший, ніж будь-коли.
— Тварина, загнана в кут, або кидається в останню атаку, або готує пастку у своєму лігві, — відповів Ден, його рука міцно стискала руків'я ножа. — А він — і тварина, і архітектор.

Вони увійшли до мавзолею. Після сліпучого сонячного світла темрява всередині здавалася майже абсолютною. Повітря було холодним, пахло пилом, тліном і чимось солодкуватим, хімічним. Коли їхні очі звикли, вони побачили.

Це був не просто мавзолей. Блеквуд перетворив його на свій особистий музей. Уздовж стін, у кришталевих саркофагах, підключених до складних систем трубок і насосів, що тихо гуділи, лежали його справжні "шедеври". Не зв'язані тіла, як у підземеллях Лондона. А ідеально збережені зразки. Люди, застиглі у вічності за допомогою його геніального, але жахливого методу бальзамування. Кожен з них, здавалося, спав. Але це був сон, з якого не було пробудження.

У центрі зали стояв він. Алістер Блеквуд. Він сперся на кам'яний вівтар, його обличчя було блідим, як мармур, а розтрощена рука безсило звисала, обмотана кривавими ганчірками. Іншою рукою він тримав невеликий металевий важіль, вмонтований у вівтар.
— Вражає, чи не так? — прохрипів він, його голос був сповнений болю і тріумфу. — Справжній порядок. Не хаос вузлів, а ідеальна, незмінна гармонія. Смерть, доведена до досконалості. Це те, до чого я прагнув.

— Це божевілля, Блеквуде. Це все, що залишилося від вашого "мистецтва", — холодно відповіла Емілія.
— Божевілля? — він розсміявся, і цей сміх перейшов у кашель. — Ні, люба інспекторко. Це — спадщина. Вони будуть лежати тут тисячі років, як фараони. Свідчення мого генія. А щодо вас... я не зміг зробити вас частиною моєї колекції. Як прикро. Але я можу зробити вас частиною моєї гробниці.

Його палець ліг на важіль.
— Цей мавзолей — мій останній витвір, — прошипів він. — Я вивчав його конструкцію. Під ним — старі, нестабільні ґрунтові води. Я лише трохи "допоміг" архітектурі. Кілька ключових опор були замінені на механічні замки, підключені до цього важеля. Один рух — і вся ця споруда складеться, як картковий будиночок, поховавши під тоннами каменю і нас, і мої шедеври, і всі наші таємниці назавжди. Це гідний фінал, чи не так? Поет, похований у власній поемі!

Емілія миттєво оцінила ситуацію. Вихід був один, і Блеквуд стояв біля нього. Кинутися на нього було самогубством. Він натисне на важіль, перш ніж вони встигнуть його досягти.

— Ви програли, Алістере, — тихо, майже інтимно сказав Ден. Він зробив крок уперед. — Подивіться на себе. Ви стікаєте кров'ю. Ваш Синдикат знищено. Ваш союзник-зрадник отримав по заслузі. Ваші руки... руки митця, як ви себе називали... вони більше ніколи нічого не створять. Все, що ви можете зробити — це знищити. Руйнування — останній притулок тих, хто не вміє творити.
Слова Дена били, як батіг. Обличчя Блеквуда спотворила гримаса чистої ненависті.
— Я створю останній шедевр! — закричав він і з усією силою натиснув на важіль.

Пролунав глибокий, моторошний гуркіт. Підлога здригнулася. Зі стелі посипався пил. Вони почули пронизливий скрегіт металу і тріск каменю — механічні опори піддалися. Величезна плита, що тримала частину порталу над входом, з гуркотом обвалилася, намертво запечатуючи вихід. Обвал був не миттєвим, а каскадним.
Блеквуд сміявся, його дикий сміх лунав серед гуркоту руйнування, поки одна з балок, що падала, не обірвала його назавжди.

Емілія і Ден опинилися в пастці. Величезний уламок карниза впав поруч з Емілією, збивши її з ніг і притиснувши її ногу до підлоги уламком поменше. Біль був гострим, але кістка, здавалося, була цілою.
— Дене! — закричала вона.
— Я тут! — відповів він з темряви, що густішала від пилу. — Я цілий. А ти?
— Ногу затиснуло. Не можу поворухнутися.

Зверху пролунав новий, тривожний скрегіт. Центральна частина склепіння, ослаблена першим обвалом, почала просідати. У них залишалися лічені хвилини.
— Я не можу зрушити цей камінь, він надто важкий! — прохрипів Ден, намагаючись підважити уламок.
Він зупинився, важко дихаючи. Його очі, звиклі до темряви, сканували простір. Він дивився не на загрозу згори, а на підлогу. Мавзолеї такого типу завжди мали крипту. Він помітив її — велику мармурову плиту в центрі зали, з ледь помітними щілинами по периметру. Це був їхній єдиний шлях до порятунку — вниз. Але спершу треба було звільнити Емілію.

Його погляд знову метнувся вгору, на просідаючу стелю, потім — на заблокований вхід. Біля входу, під завалом, лежала величезна, довга балка, що колись тримала портал. Один її кінець був міцно затиснутий під тоннами каменю. Інший — стирчав у повітрі, утворюючи ідеальний важіль.

У його голові миттєво народився план. Не трюк. А чиста механіка, мистецтво якої він вивчив, спостерігаючи за роботою портових кранів.
— Еміліє, слухай уважно! — крикнув він, перекрикуючи скрегіт каміння. — Зараз буде голосно!
Він схопив свою мотузку. Він не намагався підняти уламок з її ноги. Він пропустив мотузку під вільним кінцем балки-важеля, зробивши міцну петлю. Інший кінець він закріпив за масивну, ще не зруйновану основу одного із саркофагів.
— Що ти робиш?!
— Використовую його власну гробницю проти нього! — відповів Ден.