Глави 34-37

Глава 34. Вузли під місячним сяйвом

Втеча з гарему була відчайдушною імпровізацією. Вони бігли по заплутаних коридорах, де кожен поворот міг стати пасткою. Крики євнухів і охорони лунали позаду, але завдяки димовій шашці, яку Емілія заздалегідь отримала від Ади і кинула в потрібний момент, їм вдалося виграти дорогоцінні хвилини. Вони вибралися назовні через маленьке службове віконце, що виходило в сади Падишаха, і розчинилися в пишній тропічній рослинності.

План спрацював, але на межі. Ден і Ремсі чекали їх біля прихованого виходу зі стіни палацу. Вони об'єдналися і, перш ніж охорона встигла перекрити місто, зникли в лабіринті нічних вулиць Константинополя.

Вони повернулися на віллу Юсуф-бея, виснажені, але переможці. На алмазному диску "Шехеризади" був записаний весь план "Синдикату Геліос". Це була їхня найпотужніша зброя.

Але тієї ночі Емілія не могла заснути. Адреналін битви відступив, залишивши по собі тремтіння, втому і спогади. Вона знову і знову бачила перед собою холодний хірургічний стіл Блеквуда. Вона відчувала на своїй шкірі фантомний дотик його пальців, холод його інструментів. Він не встиг її зв'язати, але він залишив на ній свій невидимий, отруйний слід. Вона почувалася брудною, оскверненою.

Не в змозі більше залишатися в кімнаті, вона вийшла на мармуровий балкон, що нависав над Босфором. Ніч була теплою, повітря було сповнене ароматом жасмину і моря. Місячне сяйво срібною доріжкою лягало на темну воду.

Вона не чула, як він підійшов. Ден став поруч, не порушуючи її мовчання. Він просто стояв, і його тиха присутність була кращою за будь-які слова розради.
— Він залишив свій відбиток на мені, — нарешті прошепотіла вона, не дивлячись на нього. — Навіть не торкнувшись мотузкою по-справжньому. Я відчуваю його погляд на своїй шкірі.

Ден мовчав, а потім тихо сказав:
— Тоді давай зітремо його. Створимо новий відбиток. Такий, який належатиме лише тобі.

Вона повернулася і подивилася на нього. В його очах не було ні жалю, ні бажання. Лише глибоке розуміння.
— Як?
— Довірся мені, — сказав він.

Він повів її не до спальні, а до невеликої, усамітненої альтанки в глибині саду, оповитої плющем. У центрі альтанки, освітлені лише місячним сяйвом, що пробивалося крізь листя, стояли подушки. Ден дістав з принесеної ним сумки моток мотузки. Але це був не грубий джут. Це був м'який, гладкий шовк молочного кольору.

— Я хочу, щоб ти знала, що це — не про нього, — прошепотів він, його голос був ледь чутним. — Це не про біль, не про владу. Це про тебе. Про повернення собі свого тіла. Кожен вузол, кожен дотик буде лише з твоєї згоди. Ти можеш зупинити мене в будь-який момент.

Емілія повільно кивнула. Вона довіряла йому. Можливо, більше, ніж будь-кому у своєму житті. Вона скинула легкий халат і залишилася стояти перед ним, оголена в сріблястому місячному світлі. Її шкіра здавалася майже прозорою.

Він не поспішав. Він сів перед нею на коліна і почав. Це було не схоже ні на що, що вона відчувала раніше. Його дотики були ледь відчутними, мотузка ковзала по її шкірі, наче прохолодний шовковий струмок. Це не було зв'язування. Це був ритуал.

Він почав з її ніг, створюючи витончений візерунок на її стегнах, що не сковував, а лише підкреслював їхні лінії. Кожен рух його рук був повільним, медитативним. Він "читав" її тіло, відчуваючи найменшу напругу її м'язів, ледь помітне прискорення її дихання.

Коли мотузка торкнулася її талії, її живота, вона здригнулася. Спогад про холодний стіл Блеквуда промайнув у її свідомості. Ден миттєво відчув це. Він зупинився.
— Дихай, Еміліє, — прошепотів він. — Це лише я. Це лише ми.

Він не продовжив в'язати. Замість цього він нахилився і обережно поцілував те місце на її шкірі, до якого щойно торкнулася мотузка. Його поцілунок був теплим, ніжним, і він змивав холодні сліди минулого. Він продовжив, і тепер кожен дотик мотузки супроводжувався його поцілунком, його теплим диханням. Він зцілював її, вузол за вузлом, дотик за дотиком.

Шовкові нитки обійняли її груди, плечі, руки, створюючи складну, симетричну павутину, що переливалася в місячному світлі. Вона не була скута. Її руки були вільні. Вона могла рухатися. Це був не полон, а прикраса. Тимчасове татуювання, виткане з довіри.

Коли він закінчив, він не відсторонився. Він схилився над нею, їхні обличчя були так близько, що вона відчувала тепло його подиху.
— Ти бачиш? — прошепотів він. — Немає ніякого відбитка. Немає ніякого Блеквуда. Є лише ти. Сильна. Прекрасна. Вільна.

Вона простягнула руки, обвиті шовком, і притягнула його до себе. Їхні губи зустрілися. Цей поцілунок був зовсім іншим, ніж той, у її квартирі. Він не був відчайдушним. Він був тихим, глибоким, сповненим ніжності і нарешті знайденого спокою.

Він обережно поклав її на подушки, не розв'язуючи мотузок. Вони кохалися там, в усамітненій альтанці, під поглядом мідного півмісяця. Це було повільне, чуттєве єднання, де кожен дотик був продовженням їхнього мотузкового діалогу. Шорстка текстура шовку на її шкірі лише загострювала відчуття, нагадуючи їй, що її тіло належить лише їй, і вона сама вирішує, кого в нього впускати.

Пізніше, коли вони лежали в обіймах один одного, дивлячись, як перші промені світанку забарвлюють небо над Босфором, він почав повільно розв'язувати вузли. Кожен розв'язаний вузол був як обіцянка.

— Його слід зник, — прошепотіла вона, торкаючись своєї гладкої шкіри.
— Так, — відповів він. — А наш — щойно з'явився.

Глава 35. Алхімія доказів

Світанок над Босфором забарвив небо в персикові та золоті відтінки, але для мешканців вілли Юсуф-бея ніч ще не закінчилася. Поки Емілія та Ден знаходили спокій в обіймах один одного, Ада та Ремсі працювали, наче одержимі.

Їхньою головною метою було дізнатися, що саме записала "Шехеризада". Ада, з притаманним їй генієм, зібрала дивовижний оптичний зчитувач, використовуючи лінзу з телескопа, кілька дзеркал і фотоелектричний елемент. Коли вона ввімкнула пристрій, кімнату наповнило тихе шипіння і тріск. А потім, крізь шум, почали пробиватися голоси.