Глави 31-33

Глава 31. Ключ і Компас

Британський музей був островом тиші й порядку посеред галасливого Лондона. Його масивні колони, що підпирали небо, здавалися вартовими, які охороняли не лише скарби минулого, а й його таємниці. Для Емілії це місце завжди було святинею знань, але сьогодні вона прийшла сюди не як дослідниця, а як прохачка, що шукає вхід до потаємного храму.

Професор Аларік Кейн був людиною, що, здавалося, сама була музейним експонатом. Літній, з густою сивою бородою і очима, що бачили крізь час, він сидів у своєму заваленому книгами кабінеті в крилі єгиптології. Його знали як провідного експерта з давніх символів, але лише обрані знали, що його інтерес до символізму не обмежувався ієрогліфами.

Емілія і Ден прийшли до нього під виглядом дослідників, що пишуть статтю про таємні товариства Лондона. Це була слабка легенда, але єдина, що спала їм на думку. Вони знали, що Кейн розкусить їх за хвилину, якщо не дати йому те, що його зацікавить.

— Професоре Кейн, — почала Емілія, коли вони сіли навпроти нього за величезний дубовий стіл, — мій покійний батько, доктор Генрі Вард, часто згадував вас у своїх листах. Він захоплювався вашими роботами про архітектурний символізм.

При згадці імені її батька очі професора потеплішали.
— Генрі Вард… Так, так, я пам'ятаю його. Блискучий розум. Ми провели не одну ніч у суперечках про значення колон у храмі Соломона. Шкода, що він пішов так рано. Чим можу допомогти його доньці?

Це був їхній шанс. Емілія обережно поклала на стіл фотографію. Не знімок жертви. А фотографію невеликого архітектурного елемента, який вона помітила на будівлі одного з банків, що, за чутками, належав "Синдикату Геліос". Це був символ сонця, але не звичайний — його промені утворювали складний геометричний візерунок.
— Ми вивчаємо символіку деяких нових фінансових гільдій, — сказала вона. — І натрапили на цей знак. Він здається нам незвичним.

Кейн довго розглядав фотографію. Його обличчя стало серйозним.
— Це не просто знак гільдії, міс Вард. Це — печать. Дуже давня, що походить від одного з мітраїстських культів. Символ "Sol Invictus", "Непереможного Сонця". Культ, що обожнював не світло, а владу. Абсолютну, неконтрольовану владу, що випалює все живе.

Він підняв на них свої проникливі очі.
— І я сумніваюся, що ваш інтерес до нього — суто академічний. Особливо враховуючи, що ваше обличчя зараз у всіх газетах, хоч ви і майстерно його приховуєте під цією вуаллю. А ваш компаньйон… — він подивився на Дена, — …випромінює ауру, далеку від бібліотечного пилу.

Їхню легенду було зруйновано.
— Ви маєте рацію, професоре, — твердо сказала Емілія, знімаючи вуаль. — Ми прийшли не як дослідники. Ми прийшли як ті, хто шукає допомоги. Ми зіткнулися з організацією, що використовує цей символ. "Синдикат Геліос". І вони набагато могутніші за нас.

— Мій батько казав, що ви — "будівельник", — додала вона, використовуючи ключове слово.

Кейн довго мовчав. Він підвівся, підійшов до полиці і зняв стару, обтягнуту шкірою книгу без назви. Він простягнув її Емілії.
— Ви шукаєте союзників, міс Вард. Але союз — це двосторонній рух. Довіра має бути заслужена. — Він вказав на книгу. — Це головоломка. "Кодекс Архітектора". У ній немає слів. Лише символи, креслення і шифри. Якщо ви зможете її розгадати, вона приведе вас до місця нашої наступної зустрічі. Там і буде ваша відповідь.

Він подивився на годинник.
— У вас є час до заходу сонця завтрашнього дня. Якщо ви не з'явитеся, вважайте, що цієї розмови ніколи не було.

Вони повернулися до притулку. Книга лежала на столі, випромінюючи ауру таємниці. Ремсі та Ада з цікавістю схилилися над нею.
— Що за диявольщина? — пробурмотіла Ада, розглядаючи складні гравюри, що зображували астролябії, циркулі та дивні архітектурні плани. — Це не інженерний довідник. Це містична маячня.

Але Емілія бачила інше. Це був не хаос, а складна, багатошарова система.
— Це не маячня. Це код, — сказала вона. — І він побудований на принципах геометрії, астрономії та символізму. Батько вчив мене основ.

Наступні години перетворилися на мозковий штурм. Вони були командою, якою ще ніколи не були. Емілія, з її знанням історії та символів, розшифровувала основні поняття. Ремсі, з його педантичністю, перевіряв кожну деталь, шукав повторювані патерни. Ада, зі своїм інженерним мисленням, бачила в кресленнях не містику, а чисту математику і механіку.

А Ден... Ден мовчав. Він сидів у кутку, перебираючи в руках шматок мотузки. Але він не був осторонь. Він дивився на книгу інакше. Він не читав її. Він відчував її.

— Це вузол, — раптом сказав він.
Всі обернулися до нього.
— Що?
— Уся книга, — він підійшов до столу. — Це не набір окремих загадок. Це один величезний, складний вузол. Кожна сторінка — це окремий виток мотузки. Дивіться.

Він почав вказувати на деталі, яких вони не помітили. Символ на першій сторінці з'єднувався з лінією на третій. Зірка на п'ятій вказувала на кут будівлі на десятій. Це не були лінійні інструкції. Це була тривимірна структура, заплутана, як ідеальний вузол Шибарі.

— Щоб його розв'язати, треба знайти ключовий елемент. Ту нитку, потягнувши за яку, розпуститься вся конструкція, — продовжував Ден. Він водив пальцем по сторінках, його очі горіли. — Це не інтелектуальна задача. Це задача на відчуття. На гармонію.

Працюючи разом, поєднуючи логіку Емілії, точність Ремсі, математику Ади і інтуїцію Дена, вони почали розплутувати код. Це була карта. Карта Лондона, але не географічна, а символічна. Вона вела їх через старі церкви, побудовані тамплієрами, до обеліска на березі Темзи, до обсерваторії в Гринвічі. Кожна точка давала їм нове число, нову літеру.

Коли сонце почало хилитися до заходу наступного дня, у них була відповідь. Це були не координати. Це була фраза. "Під оком Великого Архітектора, там, де з'єднуються ключ і компас".