Глави 13, 14, 15

Глава 13. Золота клітка лорда Ешворта

Особняк лорда Ешворта в районі Мейфер був не просто будинком, а храмом надмірності. За високою кованою огорожею ховався світ, де вікторіанська стриманість поступалася місцем гедонізму, приправленому механічними дивами. Лорд Ешворт, сивий, але все ще міцний чоловік, чиє багатство було побудовано на кістках імперії, обожнював дві речі: екзотичні артефакти зі Сходу і скандальні вечірки, про які пошепки говорив увесь Лондон.

Його прийоми були легендарними. Потрапити туди було майже неможливо. Це були закриті заходи для обраних — аристократів, промисловців, митців і тих, хто, як і сам лорд, нудьгував у золотій клітці пристойності. Кожна вечірка мала свою тему. Одного разу гості блукали в механічному лісі, де замість птахів співали автомато́ни. Іншого — пили шампанське на борту імітації капітанського містка дирижабля, що "летів" над панорамою нічного міста, створеною за допомогою спеціальних ліхтарів.

Дістати запрошення було неможливо, але, як казав Ден, "кожна стіна має свої двері, якщо знати, де шукати". Використовуючи старі зв'язки серед слуг і постачальників заборонених задоволень, він дізнався, що наступна вечірка лорда Ешворта буде присвячена "Живим шедеврам Кіото". І Риггер був саме тим екзотичним "мистецтвом", яке могло зацікавити лорда.

Через посередника Ден передав лорду пропозицію, від якої той не зміг відмовитися: організувати головну "інсталяцію" вечора. Щось, чого Лондон ще не бачив.

Тієї ночі, коли парові кеби підвозили до особняка гостей у оксамиті й шовках, Ден вже був усередині. Він стояв у тіні величезної бальної зали, де замість кришталевих люстр зі стелі на шовкових стрічках звисали... люди.

Це були професійні моделі, танцівниці, яких Ден знав по підпільному світу. Він сам ретельно, з повагою та мистецтвом, зв'язав кожну з них. Їхні тіла, обвиті сяючими джутовими мотузками, були нерухомими, але не безпорадними. Це було не Ходзьо-дзюцу Блеквуда, що ламало волю. Це було Шибарі — мистецтво довіри. Вони висіли в повітрі, наче екзотичні квіти в зимовому саду, їхні пози були вивіреними, красивими, кожна створювала унікальний візерунок світла й тіні. Це була провокація, виклик, і гості, що входили до зали, завмирали, вражені й шоковані.

Ден, одягнений у простий чорний костюм, був у своїй стихії. Він був Риггером — таємничим митцем, ляльководом. Але під маскою спокою його нерви були натягнуті, як струни. Емілія довірила йому цю місію. Він не мав права на помилку.

Лорд Ешворт підійшов до нього, його обличчя виражало суміш захвату і поваги.
— Неймовірно, мій друже! Просто неймовірно! Ви — справжній поет мотузки. Лондон буде говорити про це місяцями!

— Я лише інструмент, мілорде, — спокійно відповів Ден. — Справжня краса — у довірі моїх моделей.

— Так, так, звісно, — відмахнувся лорд, його погляд ковзнув по "живих люстрах". — Але це змушує мене згадати… Був ще один поціновувач вашого… ремесла. Хоча його стиль був дещо… грубшим. Більш, скажімо так, традиційним.

Серце Дена пропустило удар. Це був той момент.
— Ви говорите про техніку Ходзьо-дзюцу? — обережно запитав він. — Давнє, майже забуте мистецтво. Небагато хто в Європі може оцінити його сувору красу.

Очі лорда Ешворта спалахнули від азарту колекціонера.
— Ви знавець! Чудово! Так, саме про неї. Я колись мав справу з одним джентльменом. Теж лікар, до речі. Дуже поважна людина. Він був одержимий цим. Навіть придбав у мене кілька сувоїв, що належали його родині, але були втрачені. Із клану Юкікаге. Ви чули про такий?

— Легенди, — ухильно відповів Ден, намагаючись зберегти спокій. — Більшість їхніх сувоїв вважаються втраченими назавжди.

— Не всі! Не всі! — самовдоволено захихотів лорд. Він поманив Дена за собою, ведучи його з галасливої зали до тихої бібліотеки, стіни якої були заставлені шафами з рідкісними книгами та артефактами. — Я залишив собі дещо найцікавіше. Не для продажу. Для власної колекції.

Він підвів Дена до скляної вітрини. Всередині, на оксамитовій подушці, лежав старий, потемнілий від часу сувій. Ден миттєво впізнав символи клану Тіні Снігу.
— Він був тут, — сказав лорд Ешворт, дивлячись на сувій. — Доктор Блеквуд. Він благав мене продати цей сувій. Казав, що це останній елемент, якого йому бракує для повного розуміння "мистецтва". Але я відмовив. Є речі, які не продаються.

Ден дивився на сувій, і його мозок гарячково працював. Емілія мала рацію. Це був ключ.
— І що ж такого особливого в цьому сувої, мілорде? — запитав він, намагаючись, щоб його голос звучав байдуже.

— О, це перлина! — очі лорда блищали. — У ньому описано не лише найскладніші вузли. У ньому описано слабкість. Протиотрута, якщо хочете. Легендарний "Вузол, що розв'язує сам себе". Вузол, створений не для зв'язування, а для звільнення. Кажуть, він може зруйнувати будь-яку, навіть найскладнішу конструкцію Ходзьо-дзюцу. За легендою, засновники клану створили його на випадок, якщо хтось із майстрів збожеволіє і його потрібно буде зупинити. Як іронічно, чи не так?

Лорд Ешворт розсміявся. Але Ден не сміявся. Він дивився на складні ієрогліфи і розумів, що перед ним — єдина зброя, здатна перемогти Блеквуда. Йому не потрібно було красти сувій. Йому потрібно було лише запам'ятати.

Він нахилився, ніби розглядаючи сувій ближче. Його пам'ять, натренована роками запам'ятовування сотень вузлів Шибарі, працювала як фотографічний апарат. Він вбирав у себе кожен символ, кожну лінію, кожен вигин, що описував цей міфічний вузол.

— Дивовижно, — прошепотів він, відступаючи. — Справжній шедевр.

— Чи не так? — пихато відповів лорд. — А тепер ходімо, мій друже. Гості чекають.

Вони повернулися до зали, де музика грала гучніше, а повітря було важким від запаху шампанського і дорогих парфумів. Ден стояв у тіні, дивлячись на свої "живі люстри", що гойдалися під стелею. Але бачив він не їх. Він бачив ієрогліфи. Він бачив шлях до перемоги.