Глави 7, 8, 9

Глава 7. Відлуння у тиші

Емілія бігла, і її легені палали від крижаного нічного повітря. Вона не пам'ятала, як дісталася до найближчого поста констеблів, як підняла на ноги сонний патруль, як кричала про бомбу. Все було наче в тумані. Далі — хаос: крики, свистки, парові сирени, метушня в доках, евакуація. Вона діяла на автопілоті, її розум — точний, аналітичний інструмент — узяв гору над емоціями.

Вона вказала на карті приблизне місце, описане Блеквудом, — сектор покинутих барж, які мали йти на злам. Сапери Королівської інженерної служби прибули з дивовижною швидкістю. Емілія стояла на безпечній відстані, її тіло тремтіло, але не від холоду. Вона дивилася на темні силуети кораблів і бачила лише одне — обличчя Дена, коли він сказав: "Ідіть. Рятуйте місто".

Вибуху не було.

Годинниковий механізм знайшли. Примітивний, але смертоносний. Блеквуд не блефував.

Коли все стихло і перші промені блідого світанку почали прорізати туман, Емілія кинулася назад до складу №13, її серце калатало від жахливого передчуття. Вона очікувала побачити що завгодно: тіла, кров, сліди боротьби. Але натомість вона знайшла порожнечу.

Двері були відчинені. Склад був порожній. Ні Блеквуда, ні його найманців. Ні бранців. І, що найстрашніше, — ні Дена.

Лише на підлозі, там, де він стояв, лежав його ніж. А поруч — маленький, акуратно складений шматок джутової мотузки.

Це був не просто залишений предмет. Це був знак. Знак поразки.

Наступні дні перетворилися для Емілії на пекло. Скотленд-Ярд гудів. Історія про те, як інспекторка Вард запобігла катастрофі в доках, зробила її героїнею в очах преси. Але вона відчувала себе шахрайкою. В її кабінет вривалися начальники, вимагаючи пояснень. Хто такий цей Блеквуд? Чому його не заарештували? Де свідки? Де ті "бранці"? І, головне, де її "консультант", Деніел Сандерс, людина з кримінальним минулим, якого вона залучила до розслідування без офіційного дозволу?

Вона розповідала все, що сталося. Але її розповідь звучала як гарячковий маразм. Поважний доктор Алістер Блеквуд, гордість медичної спільноти, — серійний убивця? Секретне лігво, яке тепер порожнє і чисте, ніби там нічого й не було? Таємничі бранці, що зникли безслідно?

— Інспекторко Вард, — сказав їй суперинтендант Грей, літній чоловік з втомленими очима, — ми цінуємо вашу службу. Ви запобігли трагедії. Але ваша теорія... вона фантастична. Доктор Блеквуд надав бездоганне алібі. Весь вечір він провів на благодійному прийомі в Королівському госпіталі. Десятки свідків.

— Свідки можуть брехати! Алібі можна сфабрикувати! — вигукнула вона, відчуваючи, як її відчай переростає в лють.

— А ваш консультант, пан Сандерс? Де він? Можливо, це він — справжній убивця, який маніпулював вами весь цей час? — обережно припустив Грей.

Це питання вдарило її, як ляпас. Думка була настільки абсурдною, що на мить позбавила її дару мови. Ден, який ризикував заради неї, який залишився, щоб врятувати інших... Зрадник?

— Ви не розумієте, — прошепотіла вона, відступаючи до вікна.

Її відсторонили від справи. "Для вашого ж блага, Еміліє. Вам потрібен відпочинок". Це було рівносильно професійній смерті. Вона втратила все: довіру начальства, справу, яка стала її одержимістю, і єдину людину, яка її розуміла.

Того вечора вона повернулася до своєї маленької, холодної квартири біля Темзи. Тиша тиснула на неї. Вона почувалася розбитою, порожньою. Блеквуд переміг. Він не просто втік, він знищив її репутацію, її кар'єру, її віру в систему, якій вона служила.

Вона налила собі віскі — те, чого ніколи не робила, — і сіла в крісло, дивлячись у темряву. Вона знову і знову прокручувала в голові події в лігві. Його спокійний голос. Її вибір. Обличчя Дена. Його ніж на підлозі.

Вона підійшла до своєї шафи і дістала невелику коробку. У ній, серед особистих речей, лежала пасмо її волосся і малюнок вузла. Вона дивилася на нього, і раптом її осяяло.

Блеквуд був хірургом. Вченим. Його розум був точним, як скальпель. Але він також був митцем. А митці мають его. Вони одержимі своєю роботою, своїм минулим. Вони не можуть просто зникнути. Вони мають залишити слід.

Вона встала, її очі знову спалахнули вогнем. Якщо закон її зрадив, вона діятиме поза ним. Якщо її позбавили значка, вона стане тінню, як Ден. Вона знайде Блеквуда. Не як інспекторка. А як жінка, якій він оголосив війну.

Вона вже збиралася одягнутися, щоб вирушити в архів госпіталю і почати копати під Блеквуда, коли почула тихий стукіт у вікно.

Її серце завмерло. Вона схопила револьвер, що лежав на столі.

Стукіт повторився. Вона обережно підійшла до вікна, яке виходило на пожежну драбину, і різко відсмикнула штору.

За склом, у нічній темряві, стояв він. Ден Сандерс.

Його обличчя було вкрите подряпинами, на вилиці темнів синець, а одяг був розірваний. Але він був живий.

Емілія кинулася до вікна, її руки тремтіли, коли вона відчиняла засув. Він безшумно переліз через підвіконня і впав у кімнату. Він важко дихав, спираючись на стіну.

— Ти... живий, — прошепотіла вона, не вірячи своїм очам.

— Насилу, — хрипко відповів він. — Я зміг звільнити двох, перш ніж з'явилися його люди. Потім... все було погано. Я ледве вибрався використавши старий трюк з доків. Я зміг звільнити двох бранців. Поки його горили ганялися за ними в одному кінці складу, я використав залишки їхніх мотузок, щоб заблокувати механізм лебідки. Коли вона зірвалася, все завалилося. Я ледве встиг вислизнути через вентиляцію. Але поганці думають, що мене поховало під уламками.

Вони мовчки дивилися один на одного, і всі стіни, які вона так старанно будувала навколо себе, впали. Вона ступила до нього і, перш ніж встигла подумати, обійняла його. Міцно, відчайдушно, наче намагаючись переконатися, що він справжній.

Він завмер на мить, здивований її поривом, а потім обережно обійняв її у відповідь. Вона відчула, як напруга, що сковувала її тіло кілька днів, почала відпускати. В його обіймах, серед запаху дощу, крові і рішучості, вона вперше за довгий час відчула себе не самотньою.