Глави 4, 5, 6

Глава 4. Послання в тумані

Туман над Темзою був таким густим, що здавалося, ніби річка дихає, випускаючи холодні, сірі пасма, які обвивали доки, наче мотузки велетенського шибеника. У Скотленд-Ярді гуло, як у розтривоженому вулику. Новина про вбивство в доках розлетілася миттєво, і тепер кожен констебль, кожен клерк пошепки вимовляв нове прізвисько вбивці — Майстер Вузлів.

У кабінеті Емілії Вард повітря було наелектризоване. На стіні, поруч із фотографіями чотирьох жінок, тепер висів знімок Теньо і клаптик паперу з його зловісним посланням. Усе це складалося в моторошну мозаїку, центральний елемент якої досі залишався в тіні. Емілія стояла перед дошкою, її пальці мимоволі стискали олівець, а погляд був прикутий до слів: "Мистецтво вимагає чистоти".

Ден Сандерс сидів у кутку, недбало розвалившись у кріслі. Але його удавана розслабленість була оманливою. Його очі, гострі й уважні, не відривалися від дошки. Він мовчав, і ця мовчанка була гучнішою за будь-які слова. Між ним і Емілією висіла напруга — суміш недовіри, вимушеного партнерства і чогось глибшого, що жоден із них не наважувався визнати.

Сержант Гріффін увійшов до кабінету, тримаючи в руках стос паперів. Його зазвичай червоне обличчя було блідим. Він кинув швидкий, несхвальний погляд на Дена, але звернувся до Емілії.
— Інспекторко, звіт судмедексперта. Все, як ви й думали. Тіла перших чотирьох жертв… — він затнувся, ніби слова давалися йому важко. — Вони ідеально чисті. Не просто вимиті. Жодної порошинки, жодного стороннього волокна. І всі волоски на тілі, окрім голови, поголені. Ретельно. Майже з хірургічною точністю.

Емілія кивнула, не відриваючись від дошки. Це лише підтверджувало її теорію про ритуальний характер убивств.
— А запах?
— Сандал. Судмедексперт каже, що це не просто парфуми. Це якась олія чи суміш. Дуже концентрована. Він обмивав їх, інспекторко. Готував.

— А вузли? — запитав Ден із кутка, і його голос змусив Гріффіна здригнутися.
Сержант прокашлявся, явно ніяковіючи.
— Це найгірше. Вони не просто для скутості. Судячи зі слідів, вузли зав'язані на больових точках — нервових сплетеннях на зап'ястях, шиї, під колінами. Але зроблено це так, щоб не пошкодити шкіру. Наче він хотів завдати максимального болю, зберігши при цьому "красу" своєї роботи. Це… витончене катування.

Ден різко встав. Він підійшов до дошки, і його довгі пальці торкнулися фотографії вузла на зап'ясті однієї з жертв.
— Це не просто Ходзьо-дзюцу, — промовив він тихо, ніби до себе. — Це його власна, збочена інтерпретація. Він взяв стару техніку контролю і перетворив її на інструмент болю. Кожен вузол розрахований так, щоб жертва залишалася живою якомога довше, відчуваючи все.

Емілія обернулася до нього, її очі звузилися.
— Ви хочете сказати, що він не просто вбиває? Що для нього це… дослідження?

Ден зустрів її погляд, і на мить між ними знову спалахнула та сама небезпечна іскра.
— Це більше, ніж дослідження, інспекторко. Це послання. Він не просто хоче, щоб ми бачили його роботу. Він хоче, щоб ми захоплювалися нею.

Слова Дена влучили точно в ціль, і це розлютило Емілію. Вона ненавиділа, що цей чоловік з доків, цей майстер забороненого мистецтва, розуміє вбивцю краще, ніж усі її аналітичні здібності.
— Гріффіне, — наказала вона, повертаючись до сержанта. — Перевірте всі аптеки та крамниці східних товарів. Хтось у місті продає цю сандалову олію. Перевірте списки пасажирів кораблів, що прибули з Азії за останні роки. І ще… обшукайте житло Теньо. Якщо він був "колекціонером", у нього мали бути записи.

Гріффін кивнув і поспішно вийшов, радий залишити цей кабінет, де атмосфера ставала дедалі задушливішою.

Емілія знову підійшла до дошки, її палець зупинився на каліграфічному написі з місця вбивства Теньо.
— Ви колись пробували такі вузли? — запитала вона раптом, не дивлячись на Дена. — Ті, що призначені для болю?

Ден ступив до неї, і вона відчула його подих на своїй потилиці. Її шкіра вкрилася мурашками, але вона не відступила. Він стояв так близько, що вона відчувала тепло, яке йшло від його тіла.
— Я зав'язую мотузки, щоб звільняти, інспекторко, — його голос був низьким, майже інтимним. — А не щоб поневолювати. Але я знаю, як вони працюють. Хочете, покажу?

Вона різко обернулася, і їхні обличчя опинилися в кількох дюймах одне від одного.

Вона бачила золотисті цяточки, що танцювали в глибині його бурштинових очей. Її рука інстинктивно лягла на руків'я револьвера, але вона не відступила ні на дюйм. Повітря між ними потріскувало від напруги.

— Не випробовуйте мене, Сандерс, — процідила вона крізь зуби. — Ви тут, щоб допомагати, а не гратися в небезпечні ігри.

Він ледь помітно посміхнувся, але цього разу в його посмішці не було насмішки. Було щось темніше, майже сумне.
— Я не граюся, Еміліє. Але ви маєте рацію. Ми втрачаємо час.

Він уперше назвав її на ім'я. І це просте слово, вимовлене його хрипким голосом, зруйнувало офіційну стіну між ними, залишивши її відчувати себе дивно беззахисною. Вона відступила, відчуваючи, як палають щоки, і ненавиділа себе за цю миттєву слабкість.

— Ми перевіримо крамниці, — сказала вона, намагаючись повернути розмові професійний тон. — Почнемо з району Сохо. Якщо жертви були пов'язані з ним, можливо, там є слід.

Раптом у двері тихо постукали. Це був молодий констебль, який виглядав схвильованим.
— Інспекторко Вард, — він тримав у руках невеликий конверт. — Це щойно доставив посильний. Адресовано особисто вам.

Емілія відчула, як її серце пропустило удар. Вона взяла конверт. Він був виготовлений з дорогого, щільного паперу, на дотик схожого на пергамент. На ньому не було зворотної адреси, лише її ім'я, виведене витонченим каліграфічним почерком. Тим самим, що був на записці біля тіла Теньо.

Її пальці злегка тремтіли, коли вона розірвала печатку. Усередині був один аркуш паперу. На ньому не було слів.