Пролог та глави 1, 2, 3

Пролог

Лондон, 1897 рік.

Ніч випльовувала туман, густий і липкий, як павутина, що осідала на бруківці Сохо. Він просочував усе — цеглу будинків, вовну пальт, легені перехожих. Повітря пахло вугіллям, дешевим джином і металевим присмаком невидимих механізмів. Над дахами низько й тривожно гуділи дирижаблі, а в провулках шипіли парові труби, наче місто було велетенським механічним звіром, що важко дихає уві сні.

Там, куди не проникав гул міста, у підвалі занедбаного складу, пахло інакше — розплавленим воском, джутом і чимось солодким, майже забороненим. Тут, у мерехтливому світлі десятка свічок, чоловік, відомий лише як Риггер, творив своє мистецтво.

Його руки, вкриті картою старих шрамів, рухалися з гіпнотичною, неквапливою точністю. Мотузка, немов жива змія, ковзала між його пальцями, лягаючи на бліду шкіру жінки, що стояла перед ним. Вона тремтіла, але не від страху. Її подих, швидкий і нерівний, видавав суміш очікування та покірності. Вона стояла на межі прірви, яку він створював для неї вузол за вузлом, стискаючи і, парадоксально, звільняючи.

— Дихай, — його голос, низький і хрипкий від сигарного диму, розірвав густу тишу.

Вона кивнула, не в змозі відвести погляду від його очей кольору темного бурштину, в яких горіло холодне, зосереджене полум'я. Тут, у цьому підпільному святилищі, довіра була єдиною валютою, дорожчою за золото імперії.

Раптом важкий стукіт у двері змусив тіні здригнутися. Це був не стукіт клієнта — той був би тихим, обережним. Цей був наполегливим, владним.

Риггер миттєво напружився. Одним плавним рухом він вихопив з кишені гострий ніж, яким міг за секунду розрізати будь-який, навіть найскладніший вузол — інструмент звільнення, а не насильства.

Двері прочинилися без попередження, впустивши в кімнату смугу вологого туману. На порозі стояла жінка. Невисока, у строгому темно-синьому жакеті, з-під якого виднілася кобура револьвера. Її русяве волосся було зібране в тугий, акуратний пучок, а очі кольору грозового неба були гострими, як скальпель, і не обіцяли нічого, крім проблем. На лацкані її пальта блиснув мідний значок Скотленд-Ярду.

— Інспекторка Емілія Вард, — її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — А ви, я так розумію, Риггер. "Чутки про Риггера вже давно ходили в Ярді, але лише її надійний інформатор з доків, що був винен їй життям, погодився вказати на його таємне святилище."

Він не відповів, лише стиснув руків'я ножа, його постать була готовою до стрибка. Поліція в його світі означала лише одне — небіжчиків.

Її погляд ковзнув по кімнаті, затримався на жінці в мотузках, але в її очах не було ані осуду, ані здивування. Лише професійна, холодна зосередженість.

— Нам треба поговорити. Про вбивство, — сказала вона, простягаючи йому дагеротипний знімок.

На фотографії була оголена молода жінка, її тіло було обплутане мотузками у складному, моторошно красивому візерунку. Пальці Риггера стиснули холодний картон. Вузли. Техніка. Це було до болю знайоме, але водночас чуже. Жорстоке. Спотворене.

— Це не Шибарі, — процідив він. У його голосі пролунав холод, що міг би заморозити полум'я свічки. Він подивився в очі інспекторки. — Це Ходзьо-дзюцу. Бойова техніка зв'язування самураїв. Створена, щоб ламати волю, а не звільняти душу. Це не мистецтво. Це різництво.

— Я рада, що ви знаєте різницю, — її губи ледь скривилися в посмішці, що не торкнулася її очей. — Це робить вас або моїм найкращим консультантом, або головним підозрюваним. Вибір за вами. Завтра о восьмій ранку, Скотленд-Ярд. Не змушуйте мене повертатися з ордером.

Вона розвернулася і розчинилася в тумані так само раптово, як і з'явилася, залишивши за собою запах озону і невирішене питання.

Риггер залишився стояти з фотографією в руці, що пекла, наче розпечене залізо. Він знав ці вузли. І знав, що вони означають. Хтось у цьому місті почав плести свою власну павутину зі смерті, використовуючи давню, криваву мову. І він, Ден Сандерс, той, ким він був до того, як став Риггером, щойно опинився в самому її центрі.

Глава 1. Тіні на бруківці

Скотленд-Ярд прокидався разом із містом, але його пробудження було інакшим. Замість рипіння екіпажів і криків газетярів, тут панував гул механічних стенографів, що клацали, наче металеві серця, і тихий шелест паперів, які накопичувалися, як снігові замети. Кабінет інспекторки Емілії Вард був фортецею логіки й порядку в цьому хаосі. Кожна тека лежала на своєму місці, кожен олівець був ідеально загострений. Порядок був її зброєю проти хаосу, що панував за вікном і в душах людей, з якими вона мала справу.

Емілія стояла біля вікна, дивлячись на сіру завісу туману, що ховала Темзу. Невисока, тендітна на перший погляд, вона випромінювала силу, що змушувала навіть ветеранів-сержантів знижувати голос. Її темно-синій жакет із високим коміром був бездоганним, але кілька русявих пасом, що вибилися з ідеального пучка, натякали на неспокійну ніч і ще більш неспокійний розум. Вона була одержима головоломками, а ця, остання, була найскладнішою з усіх.

«Майстер Вузлів» — так його вже встигли охрестити в кулуарах Ярду. Три жінки за три тижні. Знайдені в темних провулках, їхні тіла були обплутані мотузками в моторошній симетрії. Це була краса, що народилася з жаху, і ця дихотомія одночасно відштовхувала й заворожувала Емілію. Вона знала, що вбивця не просто залишав тіла — він залишав послання. Але якою мовою він говорив? Відповідь прийшла минулої ночі, в особі людини, що називала себе Риггером.

Двері її кабінету відчинилися, і на порозі з'явився сам Риггер, або ж Ден Сандерс, як вона тепер знала його повне ім'я з архівів. Він не постукав. Він увійшов так, наче це місце належало йому, несучи із собою запах доків, диму і ледь вловимої небезпеки. Його чорне, скуйовджене волосся було вологим від туману, а бурштинові очі оглянули її кабінет із ледь прихованою зневагою до всього цього канцелярського порядку.