...

Я иду дорогой паука

В некое такое никуда,

Это удивительнейший путь

В новое туда куда-нибудь…

Група «Агата Крісті».

Марія закрила кран та, вилізши з-під душу, накинула махровий халат. Своя квартира – єдине місце, де вона почувалася вільно. Зараз навіть чоловіка немає, - вона одночасно скучила за ним та насолоджувалася свободою бути однією у чотирьох стінах. На хвилинку промайнула навіть думка – а чи треба було вдруге виходити заміж..? Та ні, все правильно, подумала вона, відкриваючи двері ванної кімнати, точніше – розкішного об’єднаного санвузла (у квартирі їх було два).

А хіба вона вимикала світло в усій квартирі, окрім ванної? Марія не пам’ятала такого. І не мала такої звички. Зазвичай душ освіжав не тільки тіло, але й думки, але сьогодні вона занадто вже втомилася. Не треба, мабуть, було після роботи ще йти й до спортзали… Жінка не відчула небезпеки, вирішивши пройти коридором до вітальні, - он, вуличне світло з вікна пробивається до коридору через напіввідкриті двері, - і вже там увімкнути торшер і влаштуватися із книжкою. Навіть телевізор дивитися не буде, - не хочеться дивитися цю політику, а тим більше – думати про неї. Краще – історичний роман. Якраз вчора новий придбала. А лампочку у коридорі завтра попросить Сашка вкрутити. Це повинна бути лампочка, адже у ванній світло не згасло.

А що це за запах? Марія завжди вирізнялася гострим нюхом, у неї навіть у студентські роки прізвисько було – Лабрадор, на честь породи собак. Може, якби вона не була така втомлена, второпала б, у чому справа, на секунду чи дві раніше. Хоча навряд чи це б допомогло; втім, хтозна… А зараз Марія тільки змогла не дуже гучно скрикнути:

-Хто тут?!

Відповідь прилетіла миттєво, у вигляді потужного удару у сонячне сплетіння. Вона знала, що від такого перехоплює подих, але досі не відчувала цього на собі. Зігнулася навпіл, і тут же опустилася на коліна. Відчула на собі чиїсь руки, - відчула, що вони у гумових рукавичках, - але не могла пручатися. Що він, - це точно чоловік, - робить? Заштовхує щось у рота, і тут же заклеює чимось губи. Одним рухом витягнув її з халата й кинув на килим, абсолютно голу, обличчям до низу. Коли до Марії повернулося дихання, вона лежала на животі на підлозі власної темної вітальні, а чужий чоловік стояв над нею та міцно тримав за зап’ястя вивернутих за спину рук. Вона не могла опиратися, і, через заклеєний рот, не могла вимовити ані слова. Кілька разів вдарила ногою по підлозі, але килим був дорогий і товстий, а перекриття у старому будинку такі, що ніхто б не почув ані звуку. Зате чути могла вона сама. Чути шепіт незнайомця.

-Тихенько, тихенько. Не стукай. Якщо ми порозуміємось, нічого з тобою не станеться. Cлухай мене, й я через хвилину тебе відпущу. Зрозуміла?

-Не люблю їздити до центру. Але зараз, у суботу вранці, заторів немає, - Сказав таксист. – А ви тут живете?

-Так. Не треба заїжджати до двору. Далі я сам, - Пасажир дістав гаманець. Він був не в настрої спілкуватися, чимось стурбований, це водій добре бачив, двадцять років у таксі дарма не проходять. Пасажир забрав сумку із заднього сидіння та пішов у напрямку найближчого будинку. Таксист не міг розвернутися, - вулиця була із одностороннім рухом. Він просто поїхав далі.

Звернувши за ріг будинку, пасажир побачив декілька поліцейських автомобілів та карету швидкої. І невеличку юрбу людей. І накрите тіло. Просто під власними вікнами. Він побіг, доки його не зупинили поліцейський у формі разом із сусідом.

-Це … вона?! – Закричав Олександр, впускаючи на асфальт дорожню сумку.

-Здається … так, - Відповів сусід. Класичний старий житель центру Києва, професор-історик, йому було під вісімдесят; таких киян серед мешканців центру вже небагато.

-Я… Я повинен подивитися, - сказав Олександр, і попрямував до тіла. Піднявши кут чогось схожого на простирадло, він опустився на коліна. – Так … це Маша… Марічка…

Поліцейський стояв поряд зі ще якимось чоловіком у цивільному; це, зрозумів Олександр, був слідчий. І йому вже пояснили, що Олександр – чоловік загиблої.

-Ви звідкілясь приїхали?

-Я тільки з аеропорту. Чотири дні був за кордоном. Ма списувалися по вайберу, Марічка повинна була мене зустріти. Але вже з аеропорту я не міг додзвонитися. Приїхав на таксі…

-То години чотири тому ви були…

-В повітрі. – Олександр опанував себе та зрозумів, що слідчий м’якенько перевіряє його алібі. Тож, Марічку убили? Чотири години тому? Тіло лежить тут, і його ще не забрали? – Десь на півдороги з Тель-Авіва до Києва.

-Зрозуміло… Потім розповісте усе, що можете. – Слідчий подивився на Олександра. – Хтось з ваших родичів може сюди під’їхати?

-Так, я зараз зателефоную брату.

-Вам допомога рідних не завадить… - Слідчий зробив паузу. – А … де вона працювала?

-Вам ще не сказали? – Підняв очі Олександр. – Вона – заступник голови апарату суду. Печерського. Тут, поряд. А я – адвокат. Ми й познайомилися по роботі. Одружилися рік тому. Другий шлюб для обох, тільки я був розлучений, а перший чоловік Марічки помер…