Мирослава. Розібрати справи

Я впала духом. Відчувала це всіма фібрами своєї душі. Розуміла – лишилася сама. Так, ми сварилися з опікункою майже щодня. Не знаходили спільної мови. У неї не було часу, в мене – бажання. Але зараз… зараз, її жахливо не вистачало. Я виявилася непідготовленою до, так раптово зваленого на мою голову, самостійного життя. І не такого, як у звичної дівчини. Ні. Я спромоглася втрапити у проблеми по саме «не хочу». І ці самі проблеми, уже рівненьким рядочком шикувалися до мого порогу. Ось так, всього лише за кілька діб, я втратила все. І в той же час – отримала теж багато. Яким воно могло бути? Мене лякало моє нове життя. Відчувала – доведеться приймати скажено складні рішення, зважувати кожен свій крок і навчитися відповідати за власні вчинки. Я вже встигла усвідомити – тіньовий світ не пробачає слабкодухих.
- Мирославо!
Вже вкотре до мене долинув голос Бориса, який не полишав надій виманити мене з Тіні.
«А він впертий. Турбується»
«Думаєш? А як же його розмова з Аліною, про яку ти мені розповіла?»
«Ти мала право знати про це. Проти тебе завжди буде змовництво. Ти повинна навчитися з цим жити і боротися. Без жалю. Без вагань. Жорстоко і рішуче. Тільки так. Лише такою має бути королева»
«Але, якщо я інша? Якщо я не можу без вагань? Маю все зважити і обміркувати. То, що мені тоді робити?»
«Жити далі. Ти не зможеш бути для всіх хорошою, Мирославо».
Не зможу. Я це знала, але боялася зробити невірний крок і жалкувати із результатів, які вже неможливо виправити. 
- Мирославо!
«Може вже вийдеш до нього?»
Я зітхнула. Так, я маю вийти і відповідати за свої дії. І не тільки перед Борисом.
Тому, не давши собі шансу передумати, я вийшла з тіні.
- Мирославо, нарешті! – Борис полегшено зітхнув. – З тобою все гаразд? Що трапилось? Де Марина Олександрівна?
Я відразу ж потрапила в потік питань від Бориса.
- Марина померла…
Я сіла в крісло і обвела поглядом кімнату. Аліна, на диво, вела себе тихо. Навіть не схоже було на те, що ще кілька годин тому вона була переляканою і зарюмсаною полонянкою. А от Борис був стурбований більше, ніж зазвичай.
- Як померла? – нарешті запитав він, сідаючи на диван. – Ти… де…
Не думала, що для нього це стане таким шоком.
- Поранення було смертельним, Борисе. Вона відмовилась від лікарні.
- Але, як… її тіло…
- Вона не хотіла лишатися в цьому світі. Я мусила дати згоду і виконати її останнє прохання. – Я чудово розуміла, що він відчуває. Адже, скільки років провели пліч-о-пліч займаючись однією справою. Саме вона навчала його миритися з павуками й іншими «приємностями» тіньового світу.
- А павук? – Борис підвів на мене погляд. – Павук не повинен лишитися без нагляду. Він може оскаженіти. Стати монстром.
- Не стане. – Я похитала головою. – Не хвилюйся, місту від неї загрози не буде. – Вловила зацікавлений погляд Аліни, і раптово зрозуміла, що їй не варто довіряти. Хоча б, зараз.
- Добре. – Борис кивнув і теж кинув швидкий погляд на Аліну.
- У вас щось трапилось?
Мені здалося, що виникло якесь непорозуміння. Це відчувалося в гнітючих паузах і швидких поглядах. Чи… Борис теж не довіряє Аліні?
- Ми думали над твоїми словами, Мирославо.
«Тінь! Про що вони?»
«Я веліла їм прийняти рішення»
«Рішення?»
«Що вони робитимуть, коли ти підеш до тіньового королівства»
- І?
- Я йду з тобою, Мирославо. – Борис рішуче на мене подивився. – Навіть, якщо ти накажеш мені лишитися тут. Я не відпущу тебе одну. Марина Олександрівна віддала наказ стерегти тебе. І, заміть, вона його не відмінила. Так, що…
- Гаразд. – Я перервала його. – Я не заперечую. Ти можеш піти зі мною.
- Правда? – він здивовано на мене подивився, не очікуючи такої відповіді.
- Цілком. – Я кивнула. – І, Марина дійсно не відміняла свого наказу. Ти не маєш права ослухатися її останньої волі. Як і я.
- Дякую, Мирославо. – Борис полегшено видихнув. – Я тебе не підведу.
- Я на це сподіваюся, Борисе. А ти, Аліно? – Я перевела погляд на дівчину. – Що вирішила ти?
- Я хочу стати носієм. І побачити тіньове королівство.
«Вона щось замислила, Мирославо. Дівчині не сподобалось, що її корона дісталася тобі. Будь обережна…»
«Я це врахую, Тінь»
- Навіщо тобі ставати носієм, Аліно? Ти можеш продовжити жити життям звичайної дівчини. Продовжити навчання. Подорожувати. Та все, що завгодно!
- Я так хочу.
- Це не аргумент, Аліно. Я не зможу дати свою згоду, якщо не знатиму причини.
- А сама! – раптово вигукнула дівчина. – Чому сама стала носієм? Та ще й королевою!
- Ти здається не розумієш, що відбувається, Аліно.
- Це ти не розумієш! – Аліна сердито стрельнула в мене очима. – Ти стала королевою замість мене!
Я відчула, що зараз відбудеться сварка. Раптом захотілося, щоб хтось втрутився і я встигла вирішити, що робити далі.
Здається, мої молитви були почуті. Спасіння прийшло раптово із дзвінком у двері. Аліна сердито засопіла продовжуючи свердлити мене поглядом.
- Проходьте. – почула я голос Бориса і до квартири хтось увійшов.
- Я можу поговорити з королевою? – із здивуванням впізнала голос старшого носія.
- Вона у вітальні. – Голос Бориса був розгубленим. – Щось трапилось?
- Так. Доброго вечора. - Чоловік зайшов до кімнати. Відразу відмітила, що він змінився.
- Доброго вечора. – Відповіла, киваючи у відповідь старшому носію. – Проходьте. Я вас слухаю.
Я насторожилась. Навіть не здогадувалася, чого чекати від цього візиту. Тінь за моєю спиною вела себе спокійно, лише трішки стала чіткішою. Коли спалахнули її червоні очі, я помітила, як всі здригнулися. Отже, моя Тінь теж зацікавилась.
- Я хочу подякувати.
- Подякувати? – Я навіть не змогла приховати свого здивування.
- Так, моя королево. Мій павук повідомив про ваш вчинок. Я вдячний, що ви не розірвали нашого контракту. Я можу дізнатися, чому?
- У вас з павуком двосторонній добровільний договір. Не маю причини його розривати.
- Але ж, я був замішаний у цій всій ситуації…
- Так. Вважайте, що я дала вам останній шанс визнати і виправити свої помилки. Ви можете продовжити своє життя з цього етапу по-іншому. Але, майте на увазі, наступного разу ви не зможете уникнути покарання…
- Але, чому?
- Через вашого павука. Він страшенно боявся мого гніву. Міг забитися в куток, як решта жахіть. Але, ні! Він не лишив вас ні на секунду. Врахуйте це.
- Добре. – Він знову схилив голову в поклоні.
Мене вражала ця несподівана зміна його поведінки. Я не знала, як реагувати.
- Я обдумав ваші слова.
- Які саме? – вирішила уточнити про всяк випадок.
- Я хочу бути вашим союзником. Ви зможете пробачити мої помилки і дати свою згоду?
Я була здивована. Не сподівалася бачити старшого носія в своїх союзниках.
«Це гарний шанс тримати його під контролем…»
«Думаєш, я можу йому довіряти, Тінь?»
«Важко сказати, але зараз цей носій говорить щиро…»
- Чому ви змінили своє рішення?
- Я нічого не змінював. Ще не встиг дати відповідь на ваше питання.
- Ваша правда. – Дійсно, в той вечір ніхто з носіїв, окрім Бориса, не дав мені своєї відповіді. – Що ж, ви маєте право. Ви впевнені в своєму рішенні?
- Абсолютно, моя королево.
- Гаразд, тоді не бачу причин відмовляти вам у вашому проханні. Ви отримуєте від мене згоду на співпрацю і ще один шанс запевнити мене, що я не помилилася. Не розчаруйте мене.
- Ні в якому випадку! Я все зважив і обміркував!
- Гаразд, тоді у мене до вас буде справа.
- Я слухаю.
- Аліна, - Я кивком голови вказала на дівчину, - має бажання стати носієм. Ви приймаєте в свої ряди дівчат?
Чоловік здивовано перевів погляд на Аліну.
- Ти впевнена? Чому хочеш стати носієм? – повторив мої питання старший.
- Королевою мала стати я!
- І де тут логіка? – здивувався чоловік. – Ти була лише одним з можливих варіантів. Королевою стала та, хто мала нею бути. Все.
- Це несправедливо! Чому вона а не я?!
Старший розгублено ковзнув поглядом на нас з Борисом. Поведінка Аліни починала мене дратувати.
- Чому? – клацнула за спиною Тінь. – Ти хочеш знати чому я – тінь королеви, прийшла до Мирослави, а не до тебе? – Голос Тіні тремтів від гніву і від цього, здавався ще більш тріскучим.
- Тінь!
- Ні, Мирославо, я маю сказати. – Її очі блимнули червоним полум’ям, а сама вона стала чіткою і вдвічі більшою. – Мені обридло слухати цю вередливу дівчину!
- Гаразд, говори. – Я погодилась, адже самій було цікаво, чому обрано було саме мене.
- Ти! – вона вказала на Аліну. – Ще дитина! Тіньовий світ не іграшки! Там живуть жахіття, які страшно уявити не те що бачити наживо! Це жорстокий світ! Зі своїми правилами…
- Мирослава такого ж віку! Чому тоді вона?!
Я подивилася на Тінь і відчула, що зараз відкриється щось несподіване.
- Так. – Тінь раптом втамувала свою злість. – Мирослава готова приймати відповідальність за свої вчинки. Готова тамувати свій біль і страх. Готова бути сильною. Вона пішла рятувати тебе, Аліно. В місце, що кишіло людьми ладними тебе вбити і страховиськами. Ти б пішла? Ні! Не пішла. Мирослава вміє приймати миттєві, дещо несподівані, проте дієві рішення. Вона лише три доби, як королева тіньового світу, а вже встигла зробити великі зміни. Я впевнена, що мій вибір вірний! Вона так схожа на першу королеву тіньового світу…
- Ти… - Я здивовано подивилася на Тінь не вірячи в свою здогадку.
- Так, Мирославо. – Тінь кивнула. – Я була першою королевою тіньового світу. Тіннара Холодна.
- Королева-матір! – здивовано видихнув старший носій. – Королева, що об’єднала дикі землі тіньового світу в велетенську імперію! Я думав це плітки!
- Я мала піти на спочинок. Стати тінню. Так має бути, коли з’являється нова королева. Але наступні три королеви були просто жахливі! Тіньове королівство в руїнах. Я мусила повернутися і найти достойну королеву. Дати їй силу. Стати її тінню. І Мирослава якнайкраще підходить на цю роль!
В кімнаті затамувала тиша. Я нарешті зрозуміла, чому так чудово відчуваю Тінь. Чому з кожним днем цей зв'язок стає міцнішим. По обличчях бачила, що всі здивовані.
- Тому, з дозволу Мирослави, пропоную наступне рішення. Аліно, у тебе два варіанти. Перший – ти стаєш носієм і лишаєшся в столиці під наглядом старшого. Другий – на ранок ти все забудеш, а старший знайде твоїх родичів і передасть тебе їм. Інших варіантів я не бачу. Що думаєш, Мирославо?
- Повністю погоджуюся. Я сама думала так вчинити. Отже, вирішено. – Я подивилася на Аліну. – То яким буде твоє рішення?
Дівчина здавалася розгубленою.
- Я хочу стати носієм. – Нарешті вимовила вона. – У мене не лишилось рідні.
- Тоді я нічого не маю проти. Що скажете? – Я обвела поглядом присутніх.
- Я згодний. – Старший кивнув. – Простежу, щоб все було гаразд. Навчу всьому, що сам знаю.
- Я теж не заперечую. Мені тяжко розумітися з двома павуками. Завдяки Мирославі, що частково ними керувала, я ще не втратив глузду.
- Якщо ніхто не заперечує, то вважаємо контракт розірваним. Борисе! – Я протягнула руку. – Знімай каблучку. Ти можеш це зробити. – Відповіла на його здивований погляд.
Він нерішуче потягнув за каблучку і вона спала з пальця. Борис протягнув мені прикрасу у вигляді павука.
- Готова? – Я подивилася на Аліну. – Цей павук не лишить тебе. Навіть я не зможу розірвати вашу угоду.
- Згодна. – Аліна кивнула.
- Гаразд. Тоді прочитай ці слова. – Я кивнула на стіну де з’явилися тінь надпису.
- Ні в якому випадку не зніму її! – Прочитала Аліна і я відчула, як ворухнувся павук. – І нікому ні слова! – Павук скотився на підлогу і зацокотів у напрямку зблідлої Аліни. – Я… - дівчина завагалася і павук завмер. – Я приймаю павучу каблучку.
- От і все. Ти відтепер носій.
Навколо пальця Аліни зімкнулися павучі лапки і блимнули жовті цятки очей. Через хвилю над дівчиною з’явився її власний павук.
- Що ж! – Я підвелася. – Прощатися я не люблю, проте нам вже час. На скільки мені відомо, то в тіньовий світ ми нічого забрати не зможемо. Тому йдемо без багажу. Розбиратися будемо вже на місці. Борисе, ти можеш зібратися. Я вже готова до подорожі.
- Я теж. Аліна може лишитися жити тут. Приглянеш за квартирою, гаразд? – він подивився на дівчину, але та у відповідь лише кивнула.
- Тоді йдемо. – Я повернулася до Тіні.
- Мирославо! – Спинив мене старший. – Добре, що виконали останню волю Марини. Вона хотіла врятувати їм життя. І нові сережки вам пасують.
- Я знаю. Пригляньте тут за всім до мого повернення.
- Слухаюсь, моя королево. – Він схилив голову в поклоні.
Перед тим, як зникнути в тіньовому перетині, я кинула погляд на своє відображення в дзеркалі. У вухах блиснули ледь помітні сірі сережки з чорним каменем всередині. Остання воля моєї опікунки і мій новий козир для тіньового світу.
Все довкола збільшлося до велетенських розмірів і нас затягнуло у тіньовий перелом на зустріч новому життю.