Мирослава. Визволення Аліни

Я була розгнівана. Навіть не так. Я була СТРАШЕННО розгнівана. Те, що розповів павук виходило за рамки дозволеного. Я здогадувалася, що в дорослому світі все далеко непросто, але ніяк не очікувала, що в тіньовому – набагато складніше. Просто вкотре впевнилася в тому, що мої нинішні підопічні не такі страшні, як люди, серед яких я виросла. З кожною секундою розуміла, що назад уже не поверну. Після того, що взнала, просто не зможу…
- Щось трапилося?
Я здригнулася від його голосу і подивилася на Бориса. Його риси були розмиті і нечіткі, як і все всередині тіньового перетину. Цікаво, він знає про те, чим займаються носії павучих каблучок насправді?
- Ти знав?
- Що саме?
- Що в цьому місті, і щось мені підказує, що не тільки, використовують як носіїв так і тіні.
- Я не розумію тебе, Мирославо.
Я пильно вдивилася в його обличчя. Здається, він говорив щиро.
- Старший носій співпрацює зі слідчими. Вірніше з кількома особами із таємного відділку. Мені здається, що вони знайшли спосіб, як обійти каблучку. Ти чув про це?
- Те, що старший працює із слідством я здогадувався, але не знав, що у таких масштабах. 
- Я тобі більше скажу, Борисе. Завдяки більшості носіїв тіні не можуть покинути цей світ. Вони потрапляють до полону. І це ще не все. Що саме об’єднує загиблих дівчат?
- Вони схожі і одного віку…
- Ні, вони є можливими носіями. А що буде, коли причепити до носія пригнічену тінь?
- Ти хочеш сказати…
- Так, люди знайшли собі дуже гарне прикриття. Носій не зможе уникнути цього. А тінь… Вона просто повільно гинутиме!
- Я не знав, Мирославо.
Дивно, але він говорив правду. Це підтвердила і Тінь.
- А Марина Олександрівна? – Він подивився на мене. – Навіщо їй убивати дівчат? Думаєш, ці факти можуть бути пов’язані?
- Не знаю. – Я зітхнула. – Але відчуваю, що так. Те, що нам зараз відомо вказує, що вона може бути вбивцею. Але, що за цим криється? Навіщо їй це було потрібно? Щось мені підказує, що вона так діяла маючи важливі підстави. От тільки, які?
«Ми на місці»
Я подивилася на високий білий мур за яким виднівся лише дах споруди.
- Це приватна власність, Мирославо. Ти впевнена, що дівчина тут а не у відділку?
- Так, вона в цьому будинку. І не лише вона. Вони знають, що я прийду.
- Але як?
- Там повно тіней.
- Думаєш, пастка? – В його голосі почулася тривога.
- Можливо. Моє повідомлення, відправлене павуком, зіграло свою роль. Вони сполошилися. Хоча я сподівалася, що все обійдеться межами відділку…
- Ти не знаєш, що робити?
Я дійсно вагалася з рішенням. Взагалі не повинна була сюди лізти не розібравшись. Це було ризиковано. Але я мала відповідати за свої дії. Сповістила про свій візит – маю з’явитися. Мене зрозуміли вірно, тепер чекають, що я буду робити. Здається, все вирішиться зараз, ще до будинку з химерами…
- Мирославо.
- Ми йдемо зараз до дівчини. Забираємо її. Далі діємо відповідно до ситуації.
- У тебе немає плану…
- Чіткого немає. – Не стала йому брехати. – Ти подбаєш про дівчину. Вони не повинні дізнатися про те, що вона зникла якомога довше. Це, якщо нам пощастить…
- Мирославо…
- Зараз це головне. Більше нічого не говори. Ти відповідаєш за безпеку дівчини. Решта на мені.
- Гаразд.
Я була вдячна Борисові за те, що не став сперечатися далі. Прислухалася до себе і тіней навколо. Вони були насторожені. Відчували мене. Отже, я не мала права на страх. Маю бути впевненою і рішучою. Пора цьому вчитися…
- Тінь, давай непомітно до кімнати, де тримають дівчину.
Я знову поринула в думки, тому не відразу помітила, що ми вже в потрібній кімнаті. Треба бути уважнішою. Знаком веліла Борисові мовчати і не висовуватися.
«Тінь, за дівчиною спостерігають?»
«Ні. Зараз вона сама»
«Пастка?»
«Не думаю. Вони зайняті твоєю опікункою, Мирославо»
«Що?»
«Вони впіймали її. Вірніше, вона сама дозволила це зробити. Ці двоє можуть бути пов’язані. Тобі варто поквапитися»
«Ти знаєш, де вона знаходиться?»
Тінь кивнула і я, здається, нарешті придумала план дій. Безглуздий. Ризиковий. Але, який вже був…
Оглянулася в пошуках дівчини. Та сиділа на якійсь вузькій канапі підібравши під себе ноги. Я не могла зрозуміти чи спала вона?
Як там казав павук її зовуть? Точно! Аліна. Здається так її називали слідчі. Що ж, спробуємо…
- Аліно! 
Дівчина здригнулася і підняла голову. Її зляканий погляд пробіг по кімнаті.
- Аліно! – знову покликала, привертаючи її увагу до плями на стіні.
- Хто ти? – тремтячим голосом спитала дівчини, вдивляючись у стіну перед собою.
- Мене звати Мирослава. – Я намагалася говорити спокійним, лагідним голосом, хоча саму ледве не розривало від внутрішніх переживань. – Я хочу тобі допомогти.
- Як? – задала вона цілком логічне питання. – Мені сказали, що я ніколи не покину цю кімнату, якщо не буду слухатися їхніх наказів.
- У тебе є рідня? – запитала я, хоча вже здогадувалася якою буде відповідь.
- Немає. Батьки кілька днів, як загинули в автокатастрофі…
- Отже, іти тобі немає куди?
- Так. А де ти?
А от і час для виходу із Тіні. Сподіваюся, у неї здоровий глузд переможе над страхом…
- Я можу до тебе вийти, але ти маєш пообіцяти, що не піднімеш крику. Навіть, тоді, коли тобі буде лячно.
- Гаразд…
Вона невпевнено кивнула і втиснулась в стіну, а я зробила крок вперед. Крику не було. Аліна встигла закрити собі рота долонями.
- Все гаразд. – Я підняла руки перед собою. – Я не вчиню тобі шкоди. У нас мало часу. Я прийшла забрати тебе.
- З-забрати? К-куди?
- Гаразд. – Я зітхнула. – Буду з тобою відвертою. Зараз сказати всю правду я не можу. Сама розумієш, тут не місце для подібних одкровень. – Дівчина кивнула, погоджуючись. Вже добре. – Але, я дійсно маю намір тобі допомогти. Якщо ти підеш зі мною і пообіцяєш слухатися – я дам тобі захист. Зараз ти маєш побороти свій страх і піти зі мною он у ту темну пляму. – Я вказала рукою на силует Тіні.
- Я боюсь…
Так, діло не піде. Я почула, як Тінь клацнула – хтось наближався до цієї кімнати.
- Гаразд, Аліно. Я скажу лише раз. Якщо ти не підеш зі мною зараз – ти помреш. Без варіантів. За тобою вже йдуть.
На її обличчі з’явився жах. Вона злякано подивилася на двері, де почулося брязкання ключів.
- Якщо ти справді хочеш жити – підеш зі мною. Я тут лишатись не збираюся. – Я зробила крок назад, під захист Тіні. – Вирішуй, тільки швидко.
Я бачила її вагання і не могла втихомирити власне серце, що напружено гупало у скронях. Ну ж бо, давай швидше! Ну що ж, це твій вибір, Аліно…
Я вже хотіла забрати свою протягнуту руку, коли в неї вчепилися холодні пальці. Різким рухом, я втягнула дівчину в тіньовий перетин і передала на руки Борисові.
«Тінь, йдемо звідси. Хутко!»
Нас різко хитнуло. Аліна злякано пискнула. Я озирнулася. Борис був стривожений. Він закрив дівчині рота притиснувши її до себе.
- Нас помітили? – запитав він.
- Так. – Я кивнула. – Це нічого не змінює. Діємо за планом. Борисе, ти відповідаєш за дівчину. Аліно, а від тебе ні звуку. Взагалі. Жодного. Будемо в безпеці, тоді наревешся досхочу. А зараз – тихо!
Вона злякано кивала головою. В її наповнених слізьми очах було німе благання.
- Я не збираюся тебе тут лишати. Тобі нічого не загрожує. Але, ти маєш розуміти, що доки ми звідси не виберемося, ти слухаєшся мене і ні на крок не відходиш від Бориса. Це ясно?
Вона дрібно закивала головою.
- Що ти задумала, Мирославо? – в голосі Бориса була тривога.
Я його розуміла. Мене саму накривала паніка і я трималася з останніх сил. Лишалася надія лише на те, що в мені вчасно ввімкнеться злість королеви тіньового світу. Інакше, ми не виберемось…
- Вона тут.
- Марина Олександрівна? – Борис здивовано витріщив очі. – Але ж…
- Більше ні слова. – Я втомлено потерла скроні. Здається, від цих стресів заробила собі мігрень… – Щоб не трапилося – не вмішуйтеся. Це наказ, Борисе.
- Слухаюсь, моя королево. – Він схилив голову в поклоні, а я відчула, як всередині піднімається праведний королівський гнів, а каблучка нестерпно холодить палець.
Мій страх, наче маленьке кошеня, глибоко всередині зібрався в грудочку, ховаючись від холоду. Холод окутав мене, наче друга шкіра. Думки притихли, і я, нарешті, повністю побачила свій план дій. Здається, королева вже знає те, про що я тільки почала здогадуватися. 
От тепер тримайтеся…