Я втягнув у себе повітря насичене нічною прохолодою.
Краса! Особливо після денної спеки.
Хотілося просто завмерти на одному місці і не рухатися. Розтанути у звуках нічного міста.
- Борисе!
Я неохоче подивився на Марину Олександрівну. Ну і чого вона завелася?
- Ти їдеш зі мною. – Сказала, як відрізала.
- Але ж…
Невже вона хоче лишити дівчину абсолютно самою?
- Ти їдеш зі мною. – Повторила вона, карбуючи кожне слово.
- Як скажете. – Мені не хотілося сперечатися.
Кинувши останній погляд на вікно її кімнати, сів в автівку. Що ж, я зробив все, що міг, аби допомогти Мирославі. Тепер все залежить від неї. От чи зможе вона подолати свої жахи та домовитись з павуком?
Те, що Мирослава прийняла каблучку, я вже знав. Кожен носій відчував один одного.
Я мимоволі глянув на свою руку. На пальці спалахнули жовті вогники і враз розтанули.
- Все гаразд? – Марина Олександрівна пильно подивилася на мене.
- Так. – Я заховав руку до кишені.
Вона не могла побачити павука. Проте, останнім часом я в цьому сумнівався.
- Ти поводиш себе дивно, Борисе.
- Зовсім, ні. – Зберігати спокій у її присутності ставало дедалі важче. – Я просто думав. Мені здається, що він тільки і чекає на те, що Мирослава лишиться сама.
- Це нам на руку.
- І вам її взагалі не шкода?
- Аніскілечки. – На її обличчі з’явилася усмішка.
Вона, що, знущається з мене? Чи їй дійсно наплювати на дівчину?
- Що ви думаєте про напади? – запитав перше, що спало на думку аби перевести тему розмови в інше русло.
- Чому питаєш? – її очі звузились до щілин, а вся вона наче зібралася.
Цікаво. Невже, думає, що я знаю більше за неї? Хоча…
- Це все моторошно. – Я відповів спокійно, ігноруючи її погляд. – Така страшна смерть для школярок. Сподіваюся вони швидко знайдуть вбивцю.
- Він занадто обережний. – Марина Олександрівна відвернулася до вікна, вказуючи на те, що розмова завершена.
Та чи справді серійник був таким обережним?
Сумнівів ставало дедалі більше, а докази так і лишалися недосяжними. Це починало дратувати.
В автівці повисла напружена тиша. Навіть, водій намагався злитися з кермом в одне ціле. Зіщулитися і стати непомітним.
Я прикрив очі. Потрібно було відстежити носіїв павучої каблучки. Не хотілося вірити, що серійник затесався серед нас. Хоча, все вказувало саме на це. Слід павука був досить явним, щоб у це не повірити. І все ж…
Я відчув на собі погляд, і відкрив очі. Дивно, але носій був поруч. Подивився на водія. Наші погляди зустрілися. Він ледь помітно кивнув, наче мимоволі почухав собі скроню, але я встиг помітити каблучку.
Он воно що! Стає все цікавіше. Розв’язка мала от-от з’явитися. Я це відчував. Кинув погляд на Марину Олександрівну. Вона нервувала. Тонкі пальці відбивали дрібний ритм по дверцятах автівки.
Я знову перевів погляд на водія. Отримав ще один кивок на своє німе питання. Вочевидь, не один я так думаю. Марина Олександрівна з кожною секундою викликала все більше підозр.
Раптом я відчув маячок. Мій павук прокинувся і завмер, очікуючи мого наказу. Жертва. Хтось потрапив до пастки. Вона не зможе сама виплутатися. Павучі сіті надто міцні. Але хто лишив пастку? Всі носії павучої каблучки знаходилися на своїх місцях. Я їх відчуваю. Тоді…
- Зупини машину.
Я перевів погляд на Марину Олександрівну. Вона зблідла, а руки почали дрібно тремтіти.
- Спини цю чортову автівку! Негайно!
Різкий стогін гальма і мене з усією силою вдавило в сидіння, а потім кинуло вперед. Я ледве встиг викинути перед собою руки, аби з розгону не втрапити обличчям в переднє сидіння.
Чого ж так нервувати?
Вона стрімко вискочила з автівки. Я, навіть, не встиг помітити коли.
Дивно, що вона вирішила вийти тоді, коли спрацював маячок.
Ми переглянулися з водієм. Він кивнув. Я бачив, як з його пальця спала каблучка, і великий павук, розміром з монету, зник через відкриті двері. Я теж відпустив свого павука.
- Піду слідом.
Водій кивнув і лишився в салоні.
Я прослідкував, в якому напрямку зникли павуки. Добре, що їх бачать лише носії. Видовище іще те. Мало хто зможе спокійно зреагувати на напівпрозоре чудовисько розміром з будинок. Скоріше сприйме за тінь, або переломи світла.
Я відчув, як мій павук кличе мене. Золотава павутина боляче вп’ялася в пальця. Не став більше гаяти часу і кинувся наздоганяти павука. Він чекав наказу. Те, що там відбувалося, дратувало павука.
Справи кепські! Я не міг одночасно зосередитися на тому, що показував павук і бігти. Але мені здалося, що дівчина ще жива.