Крізь відкриті двері своєї кімнати я чула, як у вітальні тихо гомонів телевізор. Нічого незвичного. Щоденні вечірні новини. Але щось у словах диктора змусило мене підвестися і підійти ближче. Затамувавши подих, я прислухалася.
- Випадки викрадення дівчат почастішали. Сьогодні знайшли ще одну жертву. За словами слідчих – це справа серійника. Винуватця розшукують, як і причини нападів. Наразі, деталі приховуються слідством. Проте, нашому журналісту вдалося встановити деякі спільні ознаки. Вони збігаються у всіх випадках. А далі…
- Мирославо!
Я здригнулася, відсахуючись від дверей. Від різкого руху боляче вдарилася ліктем, що з очей мало не покотилися сльози.
- Мирославо, все гаразд? Ти чому сидиш в темряві?
Різкий спалах змусив мене щосили замружити очі.
- З тобою точно все гаразд? Ти якась дивна, Мирославо.
- Все гаразд. – Я повільно відкрила очі і подивилася на неї.
З чого така раптова зацікавленість мною?
- Ти впевнена?
- Абсолютно. – Я змусила себе витримати її пильний погляд. – Не переймайся.
- Гаразд. – Вона ще раз прискіпливо окинула мене поглядом. – Лягай спати сьогодні раніше.
- Як скажеш. – Я кивнула у відповідь. – Вже збиралася лягати.
Чомусь сьогодні моя інтуїція просто верещала, що краще з нею не сперечатися. Не цього разу…
- Гаразд. У мене знову виклик. – Здавалося, вона втратила до мене інтерес, але я не зменшила свою пильність. – Якийсь важкий клієнт. Здається, я затримаюся до ранку. Можливо, довше. Ти слухаєш мене, Мирославо? – Її холодний погляд просто пронизав мене, наче наскрізь.
- Так, слухаю. – Я лишалася на місці і намагалася відслідкувати кожен її рух.
Сьогодні моя опікунка здавалася неуважною. Більше, ніж завжди. Її рухи були різкими і безладними. Це мене насторожувало ще більше, ніж її раптовий інтерес до моєї персони.
- Гаразд. – Її погляд знову прикипів до мене. – Я маю йти. Лягай спати. – Вона вимкнула світло і покинула мою кімнату.
Я прошмигнула до ліжка і пірнула під ковдру.
Збиралася лише вдати, що сплю. Щось мені підказувало, що сьогодні я отримаю відповіді на найголовніші питання.
Чому мене забрали з рідного міста до столиці? Чому так пильно стежать за кожним моїм кроком?
Я мала лише один маршрут. І той – машиною опікунки. Вранці до школи, а після обіду – додому. Все. Всі мої переміщення були обмежені стінами цієї квартири. Навіть, якби я мала змогу втекти – то не змогла. Двадцятий поверх. Внизу охорона. Мало того, я не мала власних ключів від квартири… Мені говорили, що турбуються про мене. Оберігають. Але… Я відчувала себе у пастці, яка вже давно зімкнула свої щелепи над моєю головою.
Все погіршилося, коли загинув мій дядько… Мені тоді було лише десять. Опіку наді мною отримала вона… І вже майже вісім років ми тихо ненавидимо одна одну. І з кожним роком ця неприязнь стає все більшою. А моя опікунка все прискіпливішою.
Я провела поглядом її тонку фігуру, що снувала у вітальні. Вона ходила безшумно, наче привид. Сувора. Завжди у дорогих ділових костюмах. З прилизаним волоссям і колючим поглядом. Я так і не знала, ким вона працює. Все лишалося таємницею, бо так краще для мене. Та чи справді краще?
Раптом вона завмерла, наче прислуховуючись, і швидким кроком підійшла до вхідних дверей. Я чула, як дзвінок ледве встиг дренькнути, як вона відчинила двері.
- Проходь.
Почула важкі кроки гостя. Так, я була переконана, що нічний візитер – чоловік.
Вони пройшли до вітальні.
- Зачекай, я гляну чи спить Мирослава.
Я ледве встигла закрити очі і вирівняти дихання.
- Мирославо! Мирославо, ти спиш? – Почула від дверей її голос.
Я намагалася втримати обличчя розслабленим. Тільки б не помітила, що я не сплю!
- Мирославо!
Я мало не підстрибнула, коли почула її голос поруч з ліжком. Хвала всім силам, що я змогла втриматися і не виказати себе.
- І справді, заснула. – Вона хмикнула і вийшла.
Я обережно подивилася через вії, і полегшено видихнула, коли побачила, що двері лишилися відкритими. Мої шанси підслухати їх розмову значно зросли.
- Говори!
До мене долинув різкий голос опікунки.
- Все так, як ви і говорили.
Чоловік говорив тихо, тому мені довелося напружити свій слух, аби розібрати його слова за монотонним бубонінням телевізора.
- Знайшли його?
- Так. Причаївся в одному із будинків біля Хрещатику.
- Думаєш, серійник?
- Важко сказати, але з трьома останніми дівчатами він був знайомий.
- Що ще дізнався?
- Всі були неповнолітніми. Темноволосі. Майже одного росту і статури. Він знає, що дівчина в столиці. Він шукає її.