Павловка

Екзамен з історичного матеріалізму.

З викладачем мені, можна сказати, повезло. Практичні заняття, чи як їх ще називали - семінари, вів молодий, але розумний і грамотний кандидат наук. Не солдафон, завжди підкреслено ввічливий, не уникав гострих запитань і дискусій, оскільки вважав, що в нього достатньо знань і розуму, щоб перемогти опонента аргументацією,  не звертаючись до адміністративних методів. Його  борідка, мала свідчити чи про  належність до справжніх філософів, чи про свободолюбні погляди.
Для ілюстрації його достоїнств наведу такий діалог, що стався якось між нами.
- Анатоль, Ви знову пропустили семінар.
- Так сталось.
- Статись може раз, два, а коли...
- Не було часу, - уточнив я.
- Часу не може не бути, - аргументація філософа була бездоганною.
- Ви хочете сказати, що я потратив його на щось інше? - висловив я здогадку.
- Я хочу сказати, що в час, відведений на семінар, Ви займались десь чимсь іншим.
Що мені залишалось крім як визнати його правоту і точність формулювань. Не буду ж я заглиблюватись у дискусію ким і на що був відведений мій час.
Заняття, які я все ж часом відвідував проходили в дискусіях на філософські і політичні теми. Але, оскільки це було не часто, то загального навчального плану не ламало. Тож особливих претензій у нас один до одного не було.
Лекції у нас читав зав. кафедрою історії Марксизму-Ленінізму, чи як там вона називалась. З ним ми взагалі були не знайомі, і зустрівшись випадково в коридорі, я б не впізнав його, а він мене.
І от ці двоє приймали екзамен з історичного матеріалізму.
Прочитавши питання і продумавши відповіді, я вирішив йти відповідати. Оскільки мені було однаково, хто мене екзаменуватиме, пішов до першого, хто звільнився. Ним виявився мій добрий знайомий. Але  він засовався на стільці, і запропонував мені здавати екзамен лектору. Для об'єктивності.
Лектор мовчки, і якось байдуже, вислухав мої відповіді, взяв залікову книжку, погортав її і почав задавати додаткові питання.
- Який найвищий орган влади в СРСР? - запитав він.
Я знав, що це питання на засипку, але вирішив походити трохи по лезу.
- Фактично, чи за конституцією? - відповів уточнюючим питанням.
- А хіба у нас влада не конституційна, - пожвавішав він.
Далі ризикувати я не захотів, це все-таки екзамен, а не семінар, де можна дискутувати.
- За конституцією Верховна Рада, - відповів я.
- А фактично? - так просто відпускати рибку, що була вже на гачку він не хотів.
- Джерелом влади в нас є народ, а Партія - авангард народу, його направляюча і керівна сила, - почав я викручуватись. - Тож важливі для країни рішення приймаються і на з’їздах Партії, і в ЦК КПРС, і в Політбюро. Але впроваджуються вони, звичайно ж, не напряму, а представниками Партії в державних органах влади.
По спохмурнілому обличчю екзаменатора я зрозумів, що рибка зірвалась.
- А хто такі дисиденти і чого вони хочуть? - розпочав він нову атаку.
- Дисиденти - інакодумці, хочуть реформування СРСР, свобод, демократії, - я знову грав на грані фолу.
- А хіба ж Партія проти реформ, свобод, демократії? - знов оживився завкафедрою.
- Вони хочуть таких свобод і демократії як там, на Заході, - кивнув я кудись вбік.
- А чим ті погані?
- Там демократія для буржуазії, свобода експлуатації трудящих, а в нас демократія для трудящих, для всього народу, - відрізав я.
- Ти, ніби, до Сахарова їздив в Москву, навіщо?
- Просто хотів поговорити.
- І як, поговорив?
- Я не зміг до нього попасти.
По обличчю екзаменатора пробігла усмішка.
- А що ти скажеш про українських націоналістів? Чого вони домагаються?
- Хочуть незалежної самостійної України.
- Хіба це погано? - довірливим тоном спитав він.
- Тільки в союзі з іншими братніми радянськими республіками можлива вільна Україна, - відрубав я. - А інакше вона опиниться в кабалі капіталістичних держав.
- Ти так справді вважаєш, чи говориш це по необхідності? - в голосі екзаменатора почулось легке роздратування.
- Свобода - усвідомлена необхідність, - випалив я.
- А на семінарах ти ж інакше говорив.
Так ось звідки вітер дує, здогадався я. Мій ввічливий філософ доніс. Але що йому залишалось? Не доніс би він, донесли б на нього. В кожній групі є щонайменше пару стукачів, завербованих КГБ.
- Коли студент ще тільки вчиться, то має право і на помилки і на нерозуміння, чи може й ставати в дискусії на якусь альтернативну точку зору, щоб почути від викладача побільше аргументів, а на екзамені зобов'язаний показати знання і розуміння матеріалу, -  пояснив я.
- Ну, матеріал ти знаєш, - він взяв в руку мою залікову, в іншу ручку і почав гортати сторінки. - Хотілося б поговорити про твоє особисте бачення ситуації.
- Так не на екзамені ж про це говорити, а десь за чашкою чаю, - мені чомусь подумалось, що залікову він взяв, щоб поставити оцінку.
- Вважай, що ми не на екзамені. Ну, чаю нема, але ж можна людям і без чаю побесідувати, - довірливим тоном сказав лектор.
- Я вважаю, що тоталітаризм не має майбутнього, він програє демократії в мирному змаганні, - осмілів я.
- Скільки років радянській владі стільки й прогнозів було, що й місяця не протримається чи року, чи десяти. І де ті пророки? - опонував він.
Дискусія мене завжди заводить, мій мозок перемикається на аргументацію опоненту, забуваючи про небезпеки.
- Тоталітаризм може бути ефективним на коротких дистанціях, бо в змозі мобілізувати всі сили на вирішенні якихось очевидних задач, проблем, в період війни, наприклад. А на довгій дистанції він програє. Бо відсутність свободи приведе до застою, до неможливості появи чогось нового. Невільними людьми легше керувати, але і толку з них мало.
- І скільки ж років ти даєш ще Союзу?
- Років десять - п'ятнадцять. За цей час відійде клуб геронтократів в практично повному складі, і стане очевидним відставання і технологічне, і економічне і в соціальній сфері. А нові люди при владі вимушені будуть проводити реформи.
- Що за клуб геронтократів?
- Політбюро.
- І що буде через 10-15 років?
- Союз розпадеться. Україна стане самостійною демократичною державою.
Я подивився на екзаменатора. Він сидів спокійний, розслаблений, задоволений собою. Залікову книжку і ручку поклав на стіл.
- Ну ти ж розумієш, що при таких поглядах я не можу поставити тобі оцінку, не маю права, - сказав він майже дружнім тоном, подаючи мені залікову.
Я його розумів. Можливо це рішення приймалось не зараз, не тут, і не ним.