XIV
Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті...
— Жінко! — каже Павло, — люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!
Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.
— Павло, — каже до його. — Тобі не страшно нічого?
— Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою...
— Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами...
— Не дізнаються люди, — байдуже мені за люди!
— Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще... Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, — яка ганьба! Який суд!
— Я не боюся!
— Зашлють нас...
— Я не боюся!
Вона тоді заплакала слізьми.
— Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, — промовила до його докірливо.
— Я своєї душі, сам себе боюся! — одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається...
— А чого ж ти сам себе боїшся? — поспитала його вся переполошена.
— Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую — моя душа холоне...
— Господи! — покрикнула, затрусившися, — вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..
— Ні, не приходить вона...
— А ти ж голос чув...
— Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло — забувай та кохай мене…
Вона й рада — рада розважитись, радніша забути...