Павло Чорнокрил
Глава 12
XII
Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг — то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди, й біло, й морозно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок — то в одній хаті світиться на досвітках.
Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.
— Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! — промовля Павло первим словом.
— Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..
— А ти забуваєш?
— Я не хочу нагадувати... Я розважаюся, якомога...
— Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу... У неділю старости від мене будуть...
— Зажди, — просить, — погадай... зажди ще трохи...
— Що ж, докіль ти думатимеш? Доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.
— Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.
Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.
— Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, — каже дівчина.
— Добре! — подає одказ Павло.
— Ти попитай людей нишком, — може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?
— Добре! — одмовляє тим-таки словом ізнову...
#383 в Різне
#3641 в Любовні романи
Відредаговано: 15.04.2020
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
