VI
Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут — де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.
Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.
"Де він буває?" — думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. "Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись..." Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: "Чи ж тепер такенька?" Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає... "Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?" Думаючи і почує, що влита сльозами... "Оце, оце, — говорить сама до себе, — мов дитина, плачу... Оце!.." А сльози таки ллються невпинимі... Втомиться — роздрімається — все округи мішатись починає ув очах; що дослуха — наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим...
Такеньки минув тиждень, — коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно — ніхто не всміхнеться; розмова тиха.
— Мабуть, мені помирати? — спитала Галя.
— Смерть не виміча нікого, моя дитино! — одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.
— Ви пожили вік, бабусенько... — промовила Галя.
— Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю...
— А я не сподівалася своєї такеньки хутко...
— Вона приходить непрошена, моя дитино!
— Он торік умерла Катря Кравчиха — молоденька, як ягода, була, — озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.
— А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! — пригадала друга, зітхнувши.
— Люди молодії які мруть! — додала бабуся, схилившися на руку журливо.
День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.
— А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, — каже на Галю стара бабуся.
— Він зараз прийде...
— Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино... У кого він позичає?
— Я не знаю, бабусю...
— То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?
— Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз... прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.
— Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе...
— Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться... Я вже й одужала трохи... Здоровіш мені... А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали... Вас дома виглядають, не спатимуть...
— Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!
І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить...
А його нема та й нема — і довго не було.
Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя... все його не було... Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч... тоді він прийшов.
Вона руки до його простягла у радощах.
— Павло! ходи сюди до мене, серце!
Він до неї доступив і став.
— Схились до мене, підведи мене трохи.
Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.
— Павло! — кажуть... — Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..
Він весь затрусився.
— Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила... Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе... я люблю тебе рідненько!..
Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, — хотів бігти — не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.
Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.
Він кинувся до віконця — одсунув, кинувся до дверей — відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей... Озирнувсь — вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане...
На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають... Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає...
Ідуть дні, полегкості нема їй... Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.
Зійдуться.
— Що? — поспитає вона.
— Так саме... усе гіршає! — одкаже...
Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.
— Оце вже вона не переживе цієї ночі, — кажуть Павлу. — Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.
Він подививсь — вона наче тихо спала.
Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.
— Боже мій! Боже мій! — скрикнула. — Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?
— Дівчино! — промовив їй. — Як воно нам само складається... Я гадав... я думав — на все піду, аж ось мені дорога гладка.