Нове тисячоліття

Останній тиждень грудня накрив місто тим особливим станом, який неможливо було пояснити ні календарем, ні погодою, адже очікування нового тисячоліття давно перестало бути простим очікуванням чергової дати, перетворившись на колективне відчуття, що водночас нагадувало свято, тривогу й погано приховану надію на те, що разом з останнім ударом годинника зникне щось значно більше, ніж цифра в календарі, через що навіть люди, які ніколи не замислювалися над часом, тепер говорили про нього так, ніби були особисто знайомі з його природою й заздалегідь знали, яким виявиться перший день нового століття.

Газети щодня друкували статті про загадкову комп’ютерну помилку, здатну зупинити літаки, банки, електростанції й цілі держави, телевізійні ведучі з однаково серйозними обличчями запрошували до студій інженерів, священників, астрологів та економістів, ніби всі вони мали однакове право міркувати про майбутнє, магазини наповнювалися людьми, які скуповували продукти так, наче людство готувалося зустріти не Новий рік, а тривалу облогу, тоді як рекламні ролики переконували глядачів придбати саме ті речі, без яких вступати в наступне тисячоліття здавалося майже непристойним, унаслідок чого сама думка про майбутнє поступово перетворилася на черговий товар, дбайливо запакований між новорічними знижками, святковими концертами й обіцянками цілковито нового життя, яке чомусь неодмінно мало розпочатися одразу після півночі.

Сергій спостерігав за всім цим зі зростаючим спокоєм, дивуючись тому, як стрімко згасло його колишнє бажання шукати відповіді, адже тепер значно цікавіше було спостерігати за тим, як мільйони людей одночасно починають вірити в одну й ту саму думку, навіть не ставлячи собі запитання, чому саме тепер вона здається настільки переконливою, і саме це відчуття супроводжувало його під час чергового робочого дня, коли він, закінчивши налаштування антени на даху старої дев’ятиповерхівки, затримався біля самого краю, звідки все місто відкривалося, мов безкрає поле сірих будинків, поміж якими вже спалахували різнокольорові гірлянди, ніби кожен поспішав заздалегідь повідомити майбутньому, що наближається, про власну готовність його прийняти.

Він довго дивився на незліченні телевізійні антени, що вкривали дахи, немов тонкі металеві гілки невидимого лісу, після чого несподівано зрозумів, що всі вони звернені до неба з майже однаковою наполегливістю, хоча ніхто з їхніх власників ніколи не бачив самого сигналу, не знав, який він має вигляд, і не міг бути певним, що саме приймає його телевізор, однак ця обставина анітрохи не заважала людям щодня довіряти невидимим хвилям значно більше, ніж власному досвіду, адже невидиме, одного разу ставши звичним, перестає здаватися дивом і починає називатися здоровим глуздом.

Того вечора Сергій майже без вагань зупинив зображення між двома каналами, ніби повертався не до загадки, а додому, після чого якийсь час мовчав, дозволяючи білому шумові спокійно наповнювати кімнату, аж поки нарешті не промовив запитання, яке виникло ще вдень на даху й відтоді не полишало його ні на мить:

— Чому всі так упевнені, що нове століття справді настане?

Голос відповів не одразу, ніби дослухаючись не до самого запитання, а до чогось значно глибшого, після чого біла рябизна на мить здалася Сергієві напрочуд нерухомою, хоча він розумів, що це лише омана зору.

— Тому що людина боїться не майбутнього, — промовив голос майже пошепки, — а думки про те, що жодного майбутнього може не існувати, адже тоді їй довелося б уперше зустрітися з теперішнім, а теперішнє нічого не обіцяє, нічим не погрожує й ніколи не настає, бо воно вже тут, тоді як очікування дозволяє безкінечно відкладати цю зустріч, називаючи відстрочку надією.

Сергій нічого не відповів, продовжуючи дивитися на мерехтливий екран, де білі цятки народжувалися й зникали з тією самою незворушністю, з якою за вікном повільно падав рідкий сніг, і саме цієї миті йому вперше здалося, що весь навколишній світ нагадує людину, яка вже багато років стоїть перед зачиненими дверима, терпляче чекаючи, коли вони нарешті відчиняться, хоча ніхто жодного разу не спробував перевірити, чи не були вони розчинені вже давно, поки всі були надто зайняті самим очікуванням.

До настання Нового року залишалося лише кілька днів, однак час, усупереч звичному відчуттю, не прискорювався, а ніби ставав щільнішим, унаслідок чого кожен прожитий день уміщував у собі стільки розмов, очікувань і передчуттів, що надвечір здавалося, ніби минув щонайменше тиждень, причому джерелом цієї дивної ваги були зовсім не події, а безперервна увага мільйонів людей, одночасно спрямована до однієї й тієї самої позначки календаря, ніби сама дата мала здатність притягувати людську свідомість значно сильніше, ніж будь-яке місце на землі.

Сергій і далі працював, піднімаючись на дахи, прокладаючи кабелі, замінюючи проіржавілі кріплення й терпляче вислуховуючи господарів квартир, які тепер говорили майже виключно про майбутнє свято, про загадкову комп’ютерну помилку, що нібито могла вивести з ладу весь світ, про можливе зростання цін, про телевізійні концерти, які неодмінно треба подивитися в новорічну ніч, і про те, що дві тисячі перший рік, на їхнє глибоке переконання, неодмінно виявиться щасливішим за той, що минає, хоча ніхто не міг пояснити, яким чином зміна однієї цифри здатна змінити людське життя, та й саме запитання чомусь викликало в співрозмовників легке роздратування, ніби Сергій необережно засумнівався не в календарі, а в чомусь набагато особистішому.

Саме тоді він уперше помітив, що більшість людей живе не в теперішньому, а всередині власних очікувань, причому минуле утримує їх не менше, ніж майбутнє, адже одні безупинно згадують кращі часи, інші нескінченно готуються до часів, які мають стати кращими, тоді як теперішня мить слугує лише вузьким мостом між двома різновидами відсутності, яким людина проходить так швидко, що майже ніколи не встигає зрозуміти, де саме перебуває.