Реклама пустоти

Із настанням грудня Сергій дедалі частіше помічав, що навколишній світ ніби почав розмовляти з ним одним і тим самим голосом, хоча самі люди, як і раніше, залишалися різними, відрізняючись віком, звичками, статками й характерами, через що спочатку йому здавалося, ніби все, що відбувається, є лише черговою грою уяви, неминучою після кількох вечорів, проведених перед білим шумом, однак це пояснення поступово втрачало свою переконливість, адже збігів ставало надто багато, а їхня дивовижна непомітність лише посилювала відчуття, що він випадково відкрив не новий бік реальності, а старий, який існував завжди й лише тепер перестав ховатися за звичними декораціями.

Під час чергового робочого дня він піднявся на дах довгої панельної дев’ятиповерхівки, де крижаний вітер із однаковою байдужістю розгойдував телевізійні антени, мотузки для білизни та поодинокі супутникові тарілки, що потроху починали витісняти старі конструкції, які служили місту вже не одне десятиліття, після чого звичним рухом узявся за металеву щоглу й несподівано впіймав себе на думці, що вперше сприймає антену не як пристрій, який приймає сигнал, а як щось цілком протилежне, ніби вона не стільки ловила хвилі, скільки допомагала самому будинку згадувати, що саме йому належить бачити.

Ця думка здалася настільки безглуздою, що Сергій мимоволі всміхнувся, однак позбутися її вже не зміг, адже варто було йому поглянути вниз, як у вікнах сусідніх будинків він побачив десятки одночасно ввімкнених телевізорів, що мерехтіли однаковим блакитнуватим світлом, і ця картина раптом нагадала йому величезний організм, клітини якого синхронно повторюють один і той самий рух, навіть не підозрюючи, що його було задано задовго до їхньої появи.

Повернувшись до квартири клієнта й переконавшись, що зображення стало бездоганно чітким, Сергій машинально поглянув на екран, де бадьорий ведучий зі звичною усмішкою розповідав про святкові знижки, обіцяючи глядачам, що нова пральна машина здатна змінити домашнє життя, дорога кава здатна змінити ранок, а телевізор із більшою діагоналлю здатен змінити уявлення про світ, і раптом виразно зрозумів, що кожна реклама починається з однієї й тієї самої думки, згідно з якою людині постійно бракує якоїсь останньої деталі, після придбання якої вона нарешті стане собою, хоча відразу за цим неодмінно з’являється наступна річ, що обіцяє завершити те, що попередня лише розпочала.

Дорогою додому це відчуття лише посилилося, адже рекламні плакати, вивіски магазинів і оголошення на автобусних зупинках несподівано перестали здаватися йому набором випадкових закликів, перетворившись на частини однієї нескінченної розмови, де різні слова незмінно розповідали ту саму історію про людину, якій постійно пропонують стати кимось іншим, унаслідок чого власне життя непомітно перетворюється на довгу чергу очікувань, кожне з яких негайно поступається місцем наступному.

Того ж вечора Сергій знову зупинив налаштування між двома каналами, уже не відчуваючи колишнього хвилювання, бо білий шум поступово переставав бути для нього загадкою й дедалі більше нагадував місце, куди повертаються не по відповіді, а по тишу, після чого якийсь час мовчки дивився на нескінченне мерехтіння білих цяток, аж доки голос нарешті не порушив шипіння запитанням, що прозвучало настільки спокійно, ніби продовжувало думку, яка почалася ще вранці на даху:

— Ти помітив, що реклама ніколи нічого не продає?

Сергій здивовано насупився, подумки перебираючи десятки роликів, які бачив за останні роки.

— Тоді що ж вона робить?

Білий шум ніби став трохи глибшим, хоча зображення на екрані анітрохи не змінилося, а голос відповів майже зі співчуттям, як людина, що пояснює надто просту річ тому, хто надто довго шукав у ній складність:

— Вона продає не речі, а відчуття нестачі, бо неможливо змусити людину безкінечно купувати предмети, доки вона одного разу не повірить, що всередині неї існує порожнеча, яку можна чимось заповнити, хоча справжня порожнеча ніколи нічого не вимагає, бо їй достатньо залишатися порожнечею.

Після цих слів Сергій ще довго сидів перед екраном, не відчуваючи бажання вмикати будь-який канал, адже вперше за довгий час йому здалося, що білий шум нічого не намагається йому повідомити, нічого не прагне довести й ні в чому не переконує, існуючи подібно до тихого зимового неба над містом, яке ніколи не обіцяє людині щастя й саме тому не здатне її ошукати.
 

Наступного ранку Сергій вийшов із дому з незвичним відчуттям, ніби за одну ніч місто встигло непомітно змінити декорації, хоча на перший погляд усе залишалося на своїх місцях, адже ті самі маршрутки з облупленою фарбою, як і раніше, повільно повзли розбитими вулицями, ті самі двірники ліниво згрібали в купи потемнілий сніг, що встиг розтанути й знову замерзнути, ті самі торговці розкладали на імпровізованих прилавках турецькі светри, китайські ліхтарики й піратські відеокасети з фільмами, назви яких обіцяли глядачеві значно більше, ніж могли запропонувати самі історії, однак за цією звичною картиною дедалі виразніше проступало відчуття повторення, ніби місто не проживало черговий день, а знову програвало той, що вже колись відбувся.

Раніше Сергій ніколи не звертав уваги на те, як розмовляють люди, обмежуючись змістом сказаного, однак тепер його слух ніби перестав належати лише словам, дедалі частіше затримуючись на інтонаціях, паузах і мовних зворотах, завдяки чому незабаром виявилася дивна закономірність, яка полягала в тому, що більшість розмов починалася як вияв особистої думки, але вже за кілька фраз майже непомітно перетворювалася на переказ чогось почутого раніше, причому джерело цих думок залишалося невідомим самим мовцям, адже вони вимовляли чужі слова з тією природною впевненістю, з якою людина зазвичай згадує власне дитинство.

Очікуючи чергового клієнта у дворі старої п’ятиповерхівки, Сергій став мимовільним свідком розмови двох пенсіонерів, які обговорювали політику з таким запалом, ніби один із них щодня був присутній на засіданнях уряду, а другий особисто визначав курс національної валюти, однак уже за кілька хвилин він несподівано зрозумів, що обидва чоловіки майже дослівно відтворюють учорашній вечірній випуск новин, зберігаючи не лише послідовність аргументів, а навіть ті ледь помітні інтонаційні наголоси, якими ведучий підкреслював найважливіші думки, і саме цей збіг видався Сергієві значно тривожнішим за будь-які дивні голоси, що лунали з білого шуму, адже телевізор принаймні не приховував, що говорить із людиною, тоді як люди, самі того не помічаючи, продовжували говорити телевізором.