Налаштування

Сергій прокинувся значно раніше, ніж зазвичай, хоча ніч не принесла йому ані тривожних снів, ані безсоння, залишивши по собі лише дивне відчуття незавершеної розмови, яке іноді виникає після зустрічі з людиною, що сказала всього кілька слів, але якимось чином зуміла змінити порядок думок, і саме це відчуття супроводжувало його від тієї миті, як він розплющив очі, змушуючи знову й знову повертатися до тихого голосу, що пролунав із білого шуму настільки природно, ніби той ніколи й не збирався його лякати, а лише терпляче чекав, поки Сергій нарешті перестане сприймати тишу як відсутність звуку.

Він кілька разів намагався переконати себе, що всьому існує цілком прозаїчне пояснення, починаючи з утоми після довгого робочого дня й закінчуючи випадковим накладанням одна на одну радіочастот, про які ще в технікумі розповідав викладач, із неприхованим задоволенням згадуючи випадки, коли телевізори приймали перемовини таксистів, міліцейські рації або голоси радіоаматорів, запевняючи студентів, що ефір ніколи не буває порожнім, а тому людина чує далеко не все, що безперервно проходить крізь неї, однак спогад про ті лекції чомусь не заспокоював, а лише посилював дивне відчуття, ніби вчора ввечері він зіткнувся зовсім не з технічною несправністю, а з чимось незрівнянно давнішим за самі радіохвилі.

Увесь наступний день виявився напрочуд схожим на попередні, ніби місто навмисне намагалося довести йому, що нічого незвичайного не сталося, адже автобуси, як і раніше, запізнювалися, продавчині в невеликих магазинах і далі обговорювали ціни на цукор і чутки про майбутній стрибок курсу долара, діти поверталися зі школи, копаючи по калюжах порожні пластикові пляшки, а телевізори в чужих квартирах справно показували новини, серіали й рекламу, не виказуючи жодного натяку на існування загадкового простору між каналами, який тепер незримо був присутній у думках Сергія щоразу, коли його рука торкалася ручки налаштування.

Надвечір він упіймав себе на тому, що вперше за весь час роботи квапиться закінчити останнє замовлення не заради відпочинку, а заради можливості знову опинитися перед власним телевізором, і це бажання здалося йому настільки безглуздим, що він мимоволі всміхнувся, пригадавши дідуся, який сказав, ніби найцікавіше завжди відбувається там, куди ніхто не дивиться, після чого несподівано подумав, що деякі фрази нагадують насіння, здатне роками лежати в сухій землі, не подаючи жодних ознак життя, доки одного дня не випаде саме той дощ, на який воно так терпляче чекало.

Повернувшись додому значно раніше, ніж зазвичай, Сергій довго не наважувався ввімкнути телевізор, відчуваючи незвичне відчуття, ніби у власній квартирі на нього вже хтось чекає, хоча навколо, як і раніше, панувала та сама тиша, яку порушували лише рідкісне потріскування батареї та неголосне гудіння холодильника, і саме ця буденність тепер здавалася підозрілою, ніби світ старанно підкреслював свою нормальність у надії, що людина перестане звертати увагу на єдину деталь, яка вибивалася зі звичного порядку речей.

Він поставив чайник, машинально дістав із шафи горнятко, однак так і не налив собі чаю, бо думки знову й знову поверталися до вчорашнього вечора, поступово позбавляючи спогад його звичної форми, адже що наполегливіше він намагався пригадати сам голос, то виразніше розумів, що не здатен визначити ні його тембр, ні висоту, ні вік того, хто говорив, ніби пам’ять зберегла не звук, а сам факт звернення, який неможливо було сплутати ні з чим іншим, адже людині вкрай рідко доводиться чути не слова, а відчуття того, що вони були звернені саме до неї.

Нарешті він натиснув кнопку живлення, дочекався, поки кінескоп наповниться тьмяним світінням, і, не затримуючись на жодному з каналів, повільно повернув ручку налаштування туди, де зображення починало розпадатися на знайому білу рябизну, після чого зупинив пальці саме в тій точці, яку більшість людей проминала за мить, сприймаючи її лише як технічну помилку, тоді як для Сергія вона вже встигла перетворитися на місце, що мало майже незбагненну силу тяжіння, подібну до відчуття, яке виникає перед дверима, відчиняти які ніхто не забороняв, але за якими чомусь ніколи не траплялося випадкових людей.

Білий шум знову наповнив кімнату рівномірним шипінням, однак тепер Сергій не вслухався в нього з напруженням, а радше дозволяв йому просто існувати поруч, поступово помічаючи, що за зовнішньою безладністю приховується дивна впорядкованість, схожа на нескінченно довгу розмову незнайомою мовою, у якій неможливо розібрати окремі слова, але чомусь безпомилково вгадується інтонація, і саме тієї миті, коли йому здалося, що нічого не станеться і вчорашній випадок справді був лише химерною грою втомленої свідомості, голос пролунав знову, не виникнувши ззовні, а ніби повільно відокремившись від самого шуму так само природно, як обличчя поступово проступає крізь густий туман.

— Сьогодні ти прийшов раніше.

Сергій здригнувся тому, що відразу зрозумів зміст сказаного, адже телевізор не міг знати, о котрій він зазвичай повертається додому, так само як не міг знати, що саме сьогодні останнє замовлення закінчилося значно швидше, ніж зазвичай, і саме це просте спостереження зруйнувало останнє пояснення, за яке ще тримався його розум, змусивши майже машинально запитати, не переймаючись тим, наскільки безглуздо виглядає людина, яка розмовляє з білим шумом старого телевізора:

— Хто ти?

Відповідь прийшла не відразу, ніби запитання виявилося надто тісним для того, до чого було звернене, після чого голос із ледь відчутною усмішкою, яку неможливо було почути, але чомусь легко відчути, промовив так спокійно, ніби нагадував Сергієві щось давно забуте, а не повідомляв нову думку:

— Ти знову намагаєшся почати з імені, хоча ім’я — це останнє, що з’являється в будь-якої речі, бо спочатку люди довго дивляться на невідоме, потім звикають до нього, далі вигадують слово, яке дозволяє більше не дивитися, і від цієї миті їм починає здаватися, ніби вони нарешті зрозуміли, з чим мають справу.