Розділ 15.2.

Увійшовши в свої апартаменти, я не одразу помітила Гліба, що сидів за невеликим столом, сховавшись за яскравим екраном ноутбука, що так різко контрастував з темними меблями.

–Приперся, – змогла видавити з себе, а в душі вирував ураган емоцій, змішуючи дику лють з трепетною ніжністю. Перше, що хотілося – прибити гада за те, що так довго не з’являвся і змусив мене переживати. З такою ж силою боролося і друге бажання – обійняти його міцно, до хрускоту кісток, і розцілувати кожен міліметр його обличчя. Ну і наостанок – гнів і образа, через те, що мені Гліб не все сказав про цей дивний світ Галілео, про його дивні закони.

Ось так, роздумуючи над своїми подальшими діями, я незграбно пропустила його щирі обійми, відчувши, як він стискає мене так, ніби боїться втратити.

–І я за тобою скучив, – з легкою іронією промовив Гліб і весело мені посміхнувся, його очі, наче блакитні кристали, відбивали моє здивування, – чому кликала, моя бешкетниця?

–Прибити хотіла, – чесно зізналася я, не в змозі приховати сарказм у голосі, натомість отримала п’янкий і несподіваний поцілунок, від якого запаморочилась голова.

Цілувався він значно краще, ніж раніше, і це було так незвично, що на мить я втратила дар мови, а його губи на моїх губах творили з моїми неймовірний танець пристрасті, де кожен дотик – наче розряд блискавки, що розривалася всередині на дрібні щемливі іскорки, що рознеслися венами по всьому тілу, від голови до пальців ніг. Невідомі відчуття заполонили мене, це було настільки несподівано, що я злякалася свого тіла і вирішила помститися за цей буревій емоцій. Відтягла нижню губу Гліба і злегка вкусила, відчуваючи, як мій тріумф тане на губах, проте це подіяло на нього з точністю до навпаки і він застогнав від нестерпного задоволення, втягуючи мої губи разом із своїм глибинним подихом, від якого мене пронизало хвилею гарячої пристрасті. Тепер уже я програвала битву за порятунок, адже з’явилося нестримне бажання продовжувати цю приємну насолоду, цю пристрасну зливу емоцій. Зібравши залишки волі, все ж відштовхнула хлопця, хоч це було найболючішим рішенням, адже більш за все жадала неймовірного продовження, відчуття його губ на своїх, його запаху, його рук, які так ніжно тримали мене. 

Не одразу, але ми змогли опанувати себе і продовжити нашу розмову 

–А тепер розповідай, що ти накоїла, моя хуліганка Патя… – промовив Гліб, не в змозі сховати посмішку, а в очах горів вогник непереборного бажання.

Я перейшла до справ, точніше до короткого переказу основних подій, починаючи від контракту, до нового помічника та пошуку своїх однокласниць. Не приховала і страшної правди, що відкрилася про дівчат, про той нелюдяний "сортувальний цех", де їх утримують, - і від цих спогадів мене знову почало нудити. Гліб аж здригнувся, слухаючи мене, його очі наповнилися жахом, наче він і гадки не мав про цю жахливу споруду. А інформація про невідомий стан Ірини, однієї з моїх однокласниць, яка ще кілька днів назад була живою і здоровою, привела його в ступор, змусивши нервово потирати чоло.

–До речі, це все може підтвердити мій робот-асистент Патрік, проте його забрали на оновлення, - з сумом у голосі заявила я, відчуваючи як розчарування знову наповнює мене.

–Скоріш за все, на оновлення подали не просто так, а щоб стерти усю наявну інформацію, – підсумував Гліб, його обличчя стало серйозним та зосередженим, - але у мене є найсмачніші рогалики, наповнені вишневим джемом, та цілий літр ароматного чаю з бергамотом. Ти ж мабуть і поїсти забула, моя войовнице? – з погрозою подивився мій друг, і я не змогла не посміхнутися.

— Давай-давай, швидше, а то мій шлунок вже співає серенади голоду, — пробурмотіла Патя, відчуваючи, як у животі неначе слони марширують. — Ой, ледь не забула, що ти там мамі наговорив? Як вона там, моя рідненька? — з цими словами вона з шаленою швидкістю відкрила паперовий пакет і зраділа, наче знайшла скарб. Рогаликів було стільки, що вистачило б на цілий цирк! Та не тут то було, Гліб же ж їсть за трьох, а сама Патя зараз відчувала себе голодною, як вовк з мультика, тож вирішила діяти блискавично і "позичити" кілька рум’яних красенів, доки той не отямився.

— Мама чекатиме тебе через три дні, тобто в нас є цілий місяць, щоб розгребти цей хаос, — Гліб говорив так, ніби він прораб на будівництві, а не хлопець, який щойно повернувся з іншого часу. — Я їй сказав, що мені треба було повернутися за своїм ноутбуком, бо там лежить якийсь супер-пупер важливий проєкт. Так що я тут зі своїм "секретним" ноутбуком. Можемо зняти для неї відео, бо онлайн-дзвінок тут не вийде, часові потоки – річ непередбачувана. Тільки текстові повідомлення, на жаль, — він зітхнув, співчуваючи мені.

— Як я сумую за домом! — раптом Патя відчула, що її серце стискається, як мокрий рушник. — Хоч тут час летить, як скажений метеорит, мені здається, що я застрягла тут назавжди, ніби муха в медовій пастці.

А як там Лео? — як завжди поцікавився Гліб, проте, побачивши, як я принишкла, мов мишка перед котом, він відразу насторожився.

— Не знаю! — відрізала, намагаючись зробити вигляд, що Лео  як торішній сніг. Але видала себе з головою, на чолі в мене писало "не знаю, але все знаю".

— Що сталося? Ви посварилися? — Гліб вимовив найлогічнішу версію з такою інтонацією, ніби він детектив, який розкриває особливо важливу справу.

Здаватися я не вміла, проте зізнаватися в таких пікантних подробицях зовсім не хотіла, тому не придумавши нічого оригінального, я почала напихати рота рогаликами і вдавати, що не просто , а ду-у-у-же голодна.

Це подіяло не так як планувала. Гліб відклав рогалики в сторону – ой, мамонько, - і повільно повернувся до мене усім тілом та пильно вдивлявся, намагаючись впіймати мій погляд. Дарма намагається, я вперто напихалася рогаликами і запивала ще гарячим чаєм, від чого скельця окулярів запотіло. І поки окуляри були в тумані, я переводила  дух і продовжувала свою «рогаликову терапію».

Хлопець дивився на мене з ангельською витримкою, а я її щохвилини втрачала. Їсти більше не могла, пити також, а розповідати приходилося. Перевела подих, щоб на одному подиху швидко протараторити: