Розділ 15.1.

– Усе!Годі! Глібе! Гліб! Глі-і-і-і-б-бе-е-е!, - я волала, клацаючи дужки своїх окулярів, тицяючи в кулон на шиї та перебираючи брязкальця-браслета. Не знаю, але щось із цього мало би спрацювати, щоб зв’язатися з Глібом.

В кабінеті, якому щойно розмовляла з Лео, перебувати не було сенсу.

В голові утворився хаос. Те, що раніше вважала розвагою, завданням, квестом чи можливо десь навіть роботою, - стало для мене повним жахом.

Мій світ, сповнений стандартів, хоча б певних шаблонів і мінімальних стереотипів рухнув.

Я ходила по кабінеті, пальцями скуйовджуючи собі волосся. Думала, але всі мої думки покинули голову, взявши з собою разом рештки інтелекту.
Я нічого не могла придумати. Здається, такий стан називають панікою.

Так, «не падай духом де попало, Патя» - підбадьорювала я себе, поглядаючи на двері і марно розраховуючи на чарівний помах палочки Гарі Поттера. Ще й згадала, що на Землі час іде як равлик, чи то тут біжить як кролик.

Гаразд, можливо, мені щось підкаже мій робот, добре, що не пилосос. Вийшла в коридор, щоб погукати свого помічника, і він на диво там був.

–Патріку, пішли до мене в апартаменти, - він і не ворухнувся, тому на всяк випадок додала, –   це наказ!

Та що це з ним? Його перепрограмували чи вимкнули. Це мені не подобалося. Різкими і швидкими кроками направилася до кабінету-офісу, де працювали інші. Там двоє хлопців продовжували щось друкувати на 3Д принтері, помітивши, вони продовжили свою роботу, немов і не мають відволікатися.

Я на свій сором, навіть не запам’ятала їхніх імен, тож роздумувала як почати з ними діалог. Ну що я їм скажу: «Ей, чуєш?».

–Там робот завис, а він мені дуже потрібен, - один з хлопців, світлорусий,  глянув на мене, почувши мій голос. Я скористалася нашим зоровим контактом, тож поспішила додати: – Не допоможеш?

–Пішли, гляну, - нарешті відірвався від свого заняття, чим викликав невдоволення у іншого.

В коридорі він пройшов повз нього, обернувся і спитав: –Де він? Показуй.

А-ха-ха, мабуть, він з мене знущається, я поглянула на нього з таким виразом, наче дивилася на маленьке пиво, рука автоматично витягнулася до робота, що стояв поруч і був зросту як я, ну ховсім невидиймий.

–Ось він, розумію, що він дуже непомітний, - спробувала зіронізувати і офігіла від такого ж виразу обличчя службовця. Він так само витріщався на мене, ще й брову підняв і руки схрестив, а тоді майже серйозно спитав:

–Де твій робот?

Він що сліпий? Ми стояли і дивилися, не розуміючи один одного.

–Ну ось він, мій робот. Він не реагує на мене. Кажу ж, завис.

Його вираз не змінився, але вигляд став розслабленіший.

–Ти впевнена, що це твій робот? Це асистент Лео, а твій робот у нього.

–То ось чому він на мене не реагував, а як ти відрізняєш їх? – ну хоч трохи потрібно прояснити ситуацію, бо вже почала думати, що робот став привидом, якого бачу тільки я.

–Це інша модель, а ти на колір очей дивилася? – явно посміхаючись відповів хлопець, ім’я якого я так і не спитала, повернувся і пішов, наостанок сказавши: – Якщо потрібна буде допомога, клич. Я Віталій.

–О, е… дякую Віталій. Я Патя, - промовила у спину хлопцю, який уже зачиняв двері.

Ну і що це було? Повернулася до робота і ще на щось сподіваючись, спитала механічний штучний інтелект:

–Ти знаєш, де Лео? – уже не очікувала відповіді, але вона послідувала.

–Так, він пішов до себе, - механічним голосом, але з іншим тембром, більш схожим на людський, відповів робот.

–А ти чому тут? Не боїшся, що тебе замінять на інший? – чомусь вирвалося в мене.

–Є така ймовірність, - і чомусь повернув голову до мене.

–Ей, ти чого на мене дивишся? Тобі Лео наказав за мною стежити?

–Я не можу відповідати на питання, що не синхронізовані з прямими алгоритмами роботи, - пролунала монотонна відповідь

Цікаво, що б це означало, що він взагалі верзе. Але вирішила покепкувати над роботом.

–Ти тут стоїш, а саме в цей час твій господар Лео може бути у небезпеці з ворогм! – його очі заблимали і він пішов до ліфта, звісно і я за ним попленталася, щоб не пропустити курйозний момент.

Ми спустилися на поверх нижче і робот пройшов коридором до апартаментів, куди безперешкодно увійшов. А я скористалася ситуацією, і пішла за ним, ось тільки те, що побачила, мене повело в справжній шок.

–Лео лежав на спині, закривши очі і заклавши руки за голову, а в цей момент над його чоловічим органом «трудилася» якась дівчина, ззовні схожа на мою однокласницю Ілону. Її білявий хвіст, заплетений на маківці спадав наперед, тож важко було розгледіти, та й не хотілося туди дивитися.

Ілона, раптово відриваючись від "роботи", побачила робота, злякано вистрибнула з ліжка, де почала нервово поправляти свій хвіст, вигукуючи щось на манер "Ой, я тут... по роботі!" То таки була моя однокласниця Ілона.

–Ти чого приперся? Ти сам? – Лео встав, різко змахуючи руками і намагаючись натягнути шорти.

Я була вже в коридорі, але він мене помітив, тож сенсу тікати вже не було. Єдиний мій шанс – наступати.

–Ти не дотримав обіцянки. Де мій асистент? Я так сподівалася, що він навчиться витирати пил у моєму кабінеті, а він, мабуть, десь на технічному обслуговуванні! Бачу, ти сумуєш за Галею, – останні слова промовила з особливим цинізмом.

 Хай буде, що буде, я не звикла відступати. Штучний інтелект в цей момент вивів на стіну голографію Галі, яка робила зарядку в одній спільній білизні.

–О, цікаві функції закладені у твого робота, - незручність ситуації зашкалювала.

–Твій асистент оновлюється. Завтра буде. А останнє тебе не стосується, - випалив різко.

–Ну звісно, як і всі твої таємні шанувальниці! – кинула я йому услід і гордо, немов королева, попрямувала до своїх апартаментів, по дорозі спостерігаючи, як збоку з’являється голографічна проекція, що показує Лео в смішному ковпаку.