Розділ 14.2.

– Ти знаєш, що я тут добровільно, Лео, – Патя говорила спокійно, хоча всередині вирував справжній вулкан обурення. – Заради своїх однокласниць, яких ви тут ніби в інкубаторі утримуєте для своїх експериментів, та й тих, хто мимоволі став жертвою цього вашого "цивілізованого" світу. Але скажи мені, як ми можемо їх переграти? Як ми можемо зупинити це божевілля? – її голос ставав все більш наполегливим, вимагаючи чіткої відповіді, а не чергової порції порожніх обіцянок.

Очі Лео, наче за помахом чарівної палички, вже набули звичного виразу. Маска лицемірства зникла, мов дешевий грим, залишивши на обличчі той вираз розважливості та цинізму, який Патя так ненавиділа. Наче це були не його щирі емоції, а його захисні артефакти, які він одягав, коли йому потрібно було грати роль незворушного правителя.

– Гаразд, Патя, скажу відверто, – Лео злегка схилив голову на бік, немов зважуючи її слова. – Зранку ми обговорювали з тобою перспективи планети Галілео, і ти їх бачиш у дуже… емм… наївному ракурсі. Звісно, мені подобається твоє бачення: зробити з планети цукерочку, тобто багатоматерикову чи багатоострівну кольорову планету, на яку б усі зліталися, наче мухи на мед, та ще й платили за це мільйони. Ти, до речі, навіть спромоглася мене приємно здивувати, а саме, ти за дуже короткий період часу продумала, яким чином зацікавлювати туристів і мандрівників, – він усміхнувся так, наче робив їй великий комплімент. – Ти, виявляється, не тільки голова, а ще й мозок, і юна бізнес-леді, яка вміє підрахувати прибутки.

– Лео, зараз будуть "але", я правильно розумію? – Патя з гідністю тримала удар, не даючи йому змогу заманити себе в пастку його солоденьких обіцянок.

– Моя ти квіточко серед густого бур'яну, – Лео театрально зітхнув, наче втомлений від її незговірливості. – Звісно, будуть. І повір, вони будуть настільки величезними, що розчавлять твої рожеві мрії, як гусениця листок капусти.

– Не тягни, я готова почути. Більше того, не просто чути, а вирішувати, – Патя перехрестила руки на грудях, показуючи свою рішучість. "Давай вже, кажи, що там у тебе!" - промайнуло у неї в голові.

– Патя, це усе мізер. Ті плани, звичайно, класні, але вони лише відсотків на десять-п'ятнадцять покривають енергозатратні потреби егрегора, – Лео зробив паузу, щоб її слова краще засвоїлися. – Ця магічно-сплетена тварюка, наче ненажерлива гусениця, з кожним разом жере все більше й більше енергії. А енергія для неї – це наші емоції. Чим вони яскравіші, тим "дорожчі". Ну ось, подумай, приїдуть на вихідні закохані, будуть триматися за руки, милуватися краєвидами та ще щось там муркотіти одне одному. Хоч вони й випромінюють якісь емоції, але це не йде в порівняння з справжнім жахом, страхом за своє життя, ейфорією від того, що сьогодні не помер, чи очікуванням, а раптом зараз оберуть тебе для нерівного бою.

Його слова були щирими. Принаймні, його тон звучав правдиво. У цьому Патя не сумнівалася. Але від цього легше не ставало. Усе це підтверджувало найгірші її підозри. Вони використовують людський біль як паливо для свого егрегора, як кров для хижака.

– Лео, якщо сьогодні егрегор потребує такої кількості енергії. Що буде, наприклад, через місяць? Через рік? – Патя задала питання, яке її дійсно лякало, відчуваючи, як від цього холоне серце.

Він спохмурнів, і на мить з його обличчя зникла звична самовпевненість. Маска цинічного правителя спала, відкривши перед Патею Лео, яким він був колись – айтішника-мрійника, який вірив у прекрасне майбутнє, сповнене технологій та можливостей, а не жаху та страждань. Його очі, на мить, наповнилися смутком і навіть якоюсь розгубленістю.

Це питання нас тривожить давно, Патя, – Лео промовив тихо, наче ділився потаємною таємницею. – Спочатку, як ти вже знаєш, ми оживили невеличкий острів, створивши наш маленький райський куточок, – він махнув рукою, вказуючи на панорамне вікно, за яким розстилалася планета. – Решта планети була неживою, безплідною пусткою, проте відділена від нас немов ширмою, туманним голографічним краєвидом, який нагадував декорацію з поганого фільму. Ми спостерігали, що кожне наше оновлення, кожен новий будинок, який ми зводили на планеті, потребує все більше і більше енергії. З кожним днем вона зростала, немов ненажерлива істота.

– Коли ви помітили, що егрегору замало енергії? – Патя не могла не скористатися нагодою, можливо, у цій сумбурній розповіді Лео криється відповідь, яку він не помічає.

– Вже наступного місяця, – Лео тихо зітхнув, і його голос прозвучав, наче тихий стогін. – Ми задумали спроектувати і звести великий хмарочос, до речі, у ньому ми зараз перебуваємо, – він обвів руками навколо, немов окреслюючи будівлю, наповнену жахом та зневірою. – Але робота йшла дуже повільно, немов усе навмисно саботували. Наші сервери постійно повідомляли про недостатність енергії, немов нас хтось навмисно зупиняв. Я з Дариною, нашою подругою, про яку тобі розповідав Гліб, вирішили затриматися на вечір, щоб розібратися в ситуації, – його голос прозвучав якось винувато, наче він виправдовувався. – І тут, як на зло, Галя неправильно трактувала наші дії, її ревнощі вмить перетворилися в справжню одержимість. Вона почала ревнувати, гадаючи, що я їй зраджую з Дариною, і її гнів був настільки сильним, що ледь не зніс пів планети. Наші емоції були на грані, і на диво наш хмарочос почав з більшою швидкістю будуватися, немов під впливом магії. Тоді я не звернув уваги, хотів лише відправити Дарину у безпечне місце, щоб їй Галя нічого не заподіяла, – на обличчі Лео промайнула тінь розпачу.

Патя слухала його одкровення, не перебиваючи, її мозок гарячково аналізував кожне слово. Вона по-новому відкривала для себе Лео, дивлячись на нього з ледь помітною цікавістю. Можливо, він не такий цинічний, як вона раніше думала. Можливо, його цинізм був лише маскою, за якою він ховав свої страхи та зневіру. А от Галя, схоже, виявилася справді одержимою, її ревнощі перетворилися на деструктивну силу.

– Що було після її від'їзду? – запитала Патя, намагаючись зберегти спокій, який змішався з цікавістю і насторогою.