Розділ 14.1.

По дорозі до офісу, де, як я сподівалася, знайдуться відповіді на всі запитання, вирішила з'ясувати хоч якісь деталі про цей жахливий заклад, який ми щойно відвідали. Мій розум, як розпечена кочерга, гарячково намагався знайти хоч якусь зачіпку, за яку можна було б вхопитися. Відчуття, ніби блукаю лабіринтом, де кожна стіна - нова загадка, що загрожує темрявою.

 – Патріку, що тобі відомо про цей заклад, який ми щойно відвідували?

 – Сортувальний цех. Більше офіційної інформації на серверах немає, – як завжди сухо відповів робот Патрік, наче йшлося про якусь звичайну адміністративну будівлю.

Саме це я одночасно і очікувала почути, і від цього  ставало ще моторошніше. А це означало ось що: по-перше, ця інформація закрита, прихована за сімома замками, а отже, заклад займається чимось нелегальним, а можливо й жорстоким. По-друге, і ось тут ставало по-справжньому лячно, Лео, Галя та в якійсь мірі Гліб – не були справжніми керівниками цієї планети. Вони виявлялися лише маріонетками в чиїхось руках. Невже вони були лише інструментами в цій жахливій грі? Хто ж тоді керував усім цим безумством? Хто смикав за ниточки цих начебто всесильних правителів?

У пам'яті спливла їхня передостання розмова з Лео. Тоді він, наче зніяковілий хлопчак, зізнався, що планета живиться від якогось егрегора, незрозумілої енергетичної сутності, яка вимагає емоцій, енергії. Невже власники цього егрегора, ті загадкові маги, з якими в змові Галя, ось таким способом, за допомогою страждань, намагаються забезпечити собі життєдіяльність? А якщо так, то що робити? Як визволити планету Галілео від таких брудних, небезпечних і кривавих ігор? Чи зможе вона протистояти цим невідомим силам, які так майстерно плетуть свої підступні мережі? Здавалося, що моя надія була лише слабким вогником у темряві, який міг згаснути будь-якої миті.

Зайшовши до офісу, Патя одразу відчула незвичну напругу, яка висіла в повітрі, мов грозова хмара. Здавалося, навіть стіни дихали якось інакше, наче принишкли в очікуванні чогось. Вона відмітила певні зміни: охоронці виглядали більш настороженими, а погляд службовців був напруженим і водночас настільки вимушено привітним, що це викликало підозру. Було зрозуміло, що Лео на неї очікує, та не просто очікує, а ніби ретельно готується до зустрічі. Більше того, йому, напевно, було відомо про маршрут її «прогулянки», включно з відвідуванням того місця, яке Патя намагалася приховати.

"Отже, ставимо на стіл всі карти, – подумала вона, ледь стримуючи усмішку. – Що ж, чудово, зіграємо в його гру."

Розмова назрівала непроста, це Патя розуміла, як ніколи раніше. Лео, з обличчям на якому можна було грати в покер, чемно запросив її до її кабінету. Коли вони піднімалися сходами, то було відчуття наче їх конвоюють. Вона ж, намагаючись приховати внутрішнє тремтіння, намагалася випромінювати спокій. "Усміхайся, Патю, усміхайся, навіть якщо всередині все кричить від люті та образи," - бурмотіла собі під ніс.

Патя залишила свого вірного помічника в коридорі, велівши заступнику Лео, молодому хлопцю, який намагався приховати переляк, просканувати її робота. Молодик, метушливо кивнувши, швидко клацнув клавішами, намагаючись створити вигляд дуже зайнятої особи. "Здається, хтось тут переграє в шпигунів, а це навіть кумедно", - подумала Патя і ледь стримала сміх, побачивши, як здригається від власної тіні цей герой-охоронець.

Проте, на що вона сподівалася? Зрештою, так було навіть простіше. Якщо запис їхньої розмови виявлять, тоді Лео доведеться відповідати. Хоча… Може, і не доведеться? Може, вони настільки тут замазані, що їм усе зійде з рук? До останнього, хоч як це і було наївно, Патя надіялася, що те, що вона побачила в тому "сортувальному цеху", не має стосунок до Лео, або хоча б до Гліба.  Про Гліба воліла думати як про людину, яку втягнули в ці небезпечні ігри.

Можливо, це їхня забавка, яка вийшла з-під контролю? Але тепер ставало очевидно, що все набагато глибше, і їхні дії – лише маленька ланка у великому, зловісному ланцюзі. "Ну що ж, Лео, покажемо, хто тут "маріонетка", - Патя посміхнулася сама собі, і з викликом глянула на двері до кабінету.

– Патя, ти сьогодні, здається, брала вихідний? – Лео награно здивовано підняв брову, наче вона щойно повернулася з міжгалактичної відпустки, а не з місця, де її однокласниць, мабуть, перетворювали на корм для якихось потвор. Його погляд був занадто привітним, настільки нещирим, що аж нудило, як від пересолодженого десерту. Здавалося, він ось-ось почне аплодувати її вигадливому маршруту.

– Ти чудово знаєш, де я була, Лео, – відповіла Патя, намагаючись приховати тремтіння в голосі. – У мене одне питання: як ти можеш усе це прокоментувати? Скільки людей вже стало жертвами ваших небезпечних розваг? – Вона впритул дивилася на нього, намагаючись вичитати бодай якийсь натяк на каяття або хоча б банальну стурбованість. Та натомість побачила лише маску самовдоволення.

– А ти думала, що буде просто, Патя? – Лео відкинувся на спинку крісла, закинувши руки за голову, ніби він не очільник планети, а відпочиваючий на пляжі. – Що я запросив тебе сюди на екскурсію, ще й безкоштовну? Ти не забагато на себе береш, а, Патя?

"От гад! – промайнуло в голові Паті. – І що йому пред'явити? У нього ж є відповіді на всі питання. Чи ні?"

– Значить, ви самі в повному лайні і не знаєте, як зупинити цей ваш егрегор? – В її голосі пролунала саркастична нотка, а погляд став ще більш пронизливим.

– Дванадцять балів, Патя, – іронічно відповів Лео, на його губах заграла легка усмішка, яка більше нагадувала хижий оскал. – Ти напрочуд швидко вчишся. Але, на жаль, твої оцінки не допоможуть нам з цим розібратися. Нам потрібно інше – переграти наших опонентів, – його очі блиснули з якимсь небезпечним азартом.

Він, наче фокусник, вправно жонглював словами, намагаючись відвести її увагу від головного питання. "Переграти опонентів? – здивовано подумала Патя. – А хто вони? І яку роль відводять мені у цьому театрі абсурду?" У повітрі висіло багато питань, і їй здавалося, що вони лише множаться з кожною хвилиною.