Розділ 13.2.

Картина за дверима поставала розпачливою, наче обвуглена гілка, що самотньо стирчить із попелища. Серце Паті закалатало швидше, ледь стримуючи хвилю паніки.

– Патріку, на тебе ніхто не зверне уваги, приведи мені сюди Катю, – прошепотіла, намагаючись, аби голос звучав впевнено, але всередині все тремтіло. Асистент без жодних зволікань рушив виконувати команду, його металеві стопи ледь чутно ступали по підлозі.

Тривога, холодна, мов крига, оповила її, страх бути кимось поміченою розростався, мов тінь у темряві. Кожна секунда тягнулася, немов вічність. Патя затримала подих, спостерігаючи, як робот зникає за дверима. Її пальці нервово стиснули край одягу, а очі озиралися навколо, вишукуючи будь-яку загрозу. Вона відчувала, як напруга сковує м'язи, а серце б'ється об ребра.

Робот безперешкодно увійшов до приміщення, поки вона переводила дух, намагаючись зібрати розбиті шматки самоконтролю, і обдумувала розмову з однокласницею. Які слова підібрати? Як не налякати? Чи повірить їй Катя? Ці питання крутилися у голові, немов надокучливі мухи. Проте від роздумів відірвав Патрік, який повернувся з переляканою дівчиною, що дивилася на робота з жахом та розгубленістю.

Але варто було Каті її побачити, як вона різко кинулася на шию, так і повисла, немов тягар:

– Патю, Патю, ти прийшла по нас. Я знала, що ти не підведеш. Ти ж у нас мозок! – тепер вона зміряла її з повагою, надією і водночас виснаженням, та кивнула на механічного помічника. – Ти його вкрала і перепрограмувала?

– Це мій… тимчасовий напарник, – усміхнулася, щоб заспокоїти Катю, хоча всередині залишалося тривожно.

Не час був посвячувати Катьку в те, яку місію я виконую на цій химерній планеті. Ця інформація могла бути небезпечною, а головне, зараз не було часу на довгі пояснення. Мені насамперед потрібна була інформація про дівчат, а саме, чому і як вони потрапили сюди. Розуміла, що кожна хвилина на вагу золота.

– Катю, у нас зовсім обмаль часу. Можливо, кілька хвилин. Тож прошу, скажи, де наші однокласниці? Чи ви всі разом в одному місці? При нашій останній зустрічі ти була геть стривожена, – хоч голос звучав спокійно, але всередині я відчувала, як підіймається хвиля відчаю. Так хотілося обійняти дівчину, заспокоїти, але зараз не час.

– Нас було дев’ятеро. Юльку відпустили ще в перший день. Ти ж її знаєш – пригрозила батьком, заступником мера. Волала як недорізана. Але ходять чутки, що наші бариги все-таки отримали чималий грошовий викуп. – голос Каті був приглушеним, повним безнадії.

Вона спохмурніла, адже як і я, жила лише з матір’ю, тож на захист чи протекцію впливових батьків не могла розраховувати. Час спливав, потрібно було поспішати якомога швидше з’ясувати обставини щодо решти дівчат, тому не можу дозволити собі втрачати час на емоції.

– Отож, вас восьмеро? – на відміну від мене, Катя нікуди не квапилася, говорила повільно, наче тягнула слова, як жуйку.

– Ні, в той вечір пропали дві Насті. Дівчата обрали одного з бариг, які тут кришують, і вирішили спокусити його. Подальша доля мені їх невідома. Але ти ж знаєш цих фіфочок, та й зрештою це їх вибір, – в голосі Каті з'явилося роздратування.

–Патріку, перевір чи є на Галілео Анастасія Губенко та Анастасія Підводна? – намагалася говорити чітко та рішуче, незважаючи на внутрішній хаос.

Поки він синхронізувався з сервером, на мене з німим здивуванням дивилася Катя, у її очах читалося питання, сумнів і страх.

–Дані персони не числяться на Галілео з двадцятого травня п’ятої доби. Виїхали в супроводі Ігнатенка Дем’яна.

–Та-а-ак! Той барига звався Дем’яном, - вона на мить замовкла, а потім тихо і підозріло спитала: –  Патя, що відбувається? І з якою метою розпитуєш мене про наших? А раптом ти працюєш на них? – останні слова протягнула з якимось маніакальним виразом обличчя, ще й вказівний палець підняла догори, кудись вказуючи в небо. Мені реально стало шкода бідолаху. Розумом та кмітливістю вона ніколи не вирізнялася, а тут ще й психіка надірвалася. Варто було заспокоїти дівчину.

– Катю, припини. Я намагаюся допомогти нам усім, а для цього мені потрібно хоч знати, де ви і скільки вас. То вас залишилося шестеро? – в моєму  голосі з'явилися нотки роздратування, але змусила себе стриматися.

–Уже ні,  - і її погляд став відстороненим, вона наче випала з реальності і щось бубоніла собі під ніс. Я не розчула, проте зупиняти та перебивати не сміла, дівчина щось шепотіла, стихала, емоції на обличчі змінювалися немов калейдоскоп. Їй здавалося, що час сповільнився, а реальність розчинилася.

–ХТО ЩЕ? – я не уточнювала питання, лише намагалася повернути її сюди.

– Ірка… Вона виявилася слабшою… – Катя обхопила голову і повільно опустилася на підлогу, її тіло тремтіло. Сліз вона не стримувала, хоч і емоцій уже не було.

–Що сталося? Від кого вона слабша? – у голові вже намалювалися певні жахливі образи, але зараз воліла їх не озвучувати, навіть не підпускати до голови,  намагалася зосередитися на Каті, щоб не піддатися паніці. Здогадатися не важко – бойовий ринг, бариги, зацьковані дівчата. Суперниці… Слабша… Серце пропускало удари від страху.

– Її вбили… – прошепотіла Катя і її обличчя спотворилося від болю.

Шок.

Ні, цього не може бути. До такого повороту я виявилася зовсім не готова. Здавалося, що час зупинився, а весь світ навколо перетворився на бездонну прірву. Кілька хвилин, мабуть, минуло, перш ніж змогла спитати:

–Коли?

– … – відповіді не було. Лише сльози, які текли по байдужому обличчі Каті. Дівчина, мабуть, досягла апатичного стану від надлишку пережитих подій. Мені залишалося озвучити питання своєму помічнику, але можлива відповідь сильно лякала. Серце і так калатало, мов шалене, в очікуванні невідомого.

–Патріку, чи є на Галілео Ірина Шевченко? – голос тремтів, хоч і намагалася його контролювати.

На цей раз пауза затяглася, мов нескінченність.

–Відомостей немає. Браслет було знято з непритомного тіла… , - робот як завжди механічно вимовляв слова, які обривали серце.