Розділ 9.1.

Я спробувала відправити повідомлення Глібу, - проте воно було непереглянутим, як і попереднє, яке відправляла ще з потяга. З’явилася думка, що мабуть після включення в проходження гри і переведення сторінки на інші ресурси, - мій телефон був наче поза зоною дії мережі. Але ж точно останню відповідь у квесті надсилала ПІСЛЯ того, як написала Глібу.

Тут мережі не було, залишалося лише чекати, що Гліб мене сам вистежить, він у мене справжній профі, та й місцевість, на відміну від мене, добре знає.

Я піднялася на ноги і вирішила як слід роздивитися нову тимчасову домівку на кілька днів. Сподівалася я на краще і довше залишатися не планувала.

Отож, краєвиди і пейзажі були досить приємними, місто не перенасичене, хоча відзначався стиль Hi-tech в усьому: високі будівлі, чітко розмежовані доріжки і вулиці. Дерева, квіти, кущі – усе розбавляло своїми яскравими фарбами цей стиль металу і скла та виглядало досить органічним. Навіть фонтани функціонували, додаючи естетики та колориту. Все було продумано і структуровано. Єдине, що видавало – це небо, на якому дуже близько «висіли» два супутника, на кшталт місяця, і вдалині виднілися інші планети. Місто було невелике, у такому могло б поміститися навіть кілька тисяч чоловік, адже скляні багатоповерхівки не займали багато місця, проте могли вмістити в собі кілька шкіл чи один університет.

Я згадала, що тут знаходжуся для того, щоб знайти своїх однокласниць, проте наступної миті здалося, що помітила одну з них, чи то вона мене першою впізнала:

–Патя, зачекай! - гукнув здалля жіночий силует.

До мене наближалася дуже стривожена дівчина. Волосся скуйовджене, одяг пошарпаний, але загалом, одна з моїх однокласниць, Катя, виглядала нормально.

–Привіт Катя.

–Патя, яка я рада тебе бачити, - вона повисла мені на шиї і розплакалася. Туш розтеклася, хоча мабуть не сьогодні, а значно раніше.

–Я тебе теж, а до речі де ми? - вдала, що трохи здивована.

–Ми з дівчатами лише хотіли покепкувати, нічого серйозного і в одну мить усі тут опинилися. Ти мала бути в школі, - розгублено сказала однокласниця.

–Я і була. До сьогодні.

–То як ти тут опинилася?

Довелося розповісти повністю правдоподібну легенду.

–Зранку я відправлялася на конкурс по астрономії до Одеси. Сіла в поїзд і з нудьги зависла в телефоні. Ну знаєш, то рілси дивилася, то прогортувала беззупинно різний контент соцмереж і натрапила на якусь гру, в  якій залипла. І ось, бац, за мить я вже тут. Кумедно вийшло, проте навіть кросівки не одягнула, настільки неочікуваним було моє переміщення- перебирала босими ногами в білих шкарпетках, - добре що дощу немає.

Катька якось пожвавішала, але за мить знову стала напружена.

–До речі, де ми? – перевела розмову, але однокласниця була налаштована песимістично.

–В дуже жахливому місці. Нікому не довіряй. Тут усі божевільні! 

Останні її слова не на жарт мене насторожили.

–З тобою щось трапилося?

–Так, тут справжня боротьба за виживання. Ще вчора я втратила дівчат, тікаючи від маньяка. Не знаю, де дівчата і скільки їх залишилося в живих.

Щось мені це не подобалося. Катя й справді виглядала досить переляканою.

–Розкажи про все по порядку. Що це за реальність і як звідси вибратися?

–Патя, ти ще й досі не збагнула? Звідси не вибратися. Ми з дівчатами два дні блукали, були усюди, знаємо кожен куточок цього острова-міста. Він лише виглядає красиво, та у ньому повно небезпек. Зараз ти повинна їхати на верхній поверх он тієї висотки, щоб зареєструватися.

–А якщо не зроблю. Як я можу знати про це? І як дізнаються усі, хто сюди потрапляє?

Цієї миті до мене під’їхав якийсь пилосос і звідти пролунав голос:

–Новоприбула, Патриція Швець, слідуйте за мною. Вам, Катерино Прудько, потрібно виконати своє завдання. Направляйтеся в бібліотеку, що позаду вас.

Я повернулася до Каті, але вона заперечно похитала головою і попрямувала до невеликої будівлі.

Ми мовчки прямували до найвищого хмарочосу, чомусь розмовляти з пилососом не хотілося. Мабуть, це голос Лео, і за мною ведеться відеонагляд.

Ох, непростим виявився цей світ.

Дорогою мені зустрічалися дивні люди, яких також супроводжували роботи-пилососи, проте не всіх, деякі кудись хаотично йшли, щось шукали. Їх погляди були сповнені відчаю. Якщо б тепер мене спитати, чи я хочу сюди, я б точно завагалася.

На тридцять шостому поверсі була приймальня і кілька людей чекали в холі. Розумію, що усі були новоприбулими. Я сіла на диванчик, до речі, зручний, і прийнялася спостерігати за іншими. На зручних стільчиках розташувалися: молоденька шатенка, чоловік років тридцяти та дві дівчини, що сиділи разом і щось обговорювали, явно подружки.

Мою увагу привернула знервована панянка. Дівчина, років двадцять п’ять, фарбована блондинка з високим хвостом та спортивному одязі, немов щойно зі спортзалу. Ходила по коридору, ганяла вітер і голосно погрожувала генеральному директору. До неї під’їхала тумбочка з кулером і запропонувала освіжитися, та вона з усієї сили вдарила по пляшці, що  та розлилася. Після цього відчинилися двері кабінету, а він на цьому поверсі був один, до неї підбігли троє чоловік і потягнули за собою.

Через десять хвилин покликали двох дівчат-подруг. Тієї блондинки більше не було. Ось так цікаво виходить, чи то її іншим виходом провели, чи де вона поділася?

З кожною хвилиною, проведеною в цьому незрозумілому просторі, з’являлося дедалі більше питань.

Дівчата вийшли і попрямували до ліфта, поводилися дуже стримано, але обережно.

За ними досить швидко вийшов чоловік, черга наближалася невпинно. Я підійшла до вікна, щоб роздивитися панораму міста і уявно звірити зі схемою Гліба, проте мені здалося, що острів все-таки збільшився.