Розділ 6.

Наступного ранку, в неділю Гліб приніс запрошення на обласний етап змагання. Це було моїм прикриттям, для того, щоб моє зникнення не видавалося надто несподіваним. Окрім того, могли подумати на Гліба, адже ми з ним бачилися в школі, в парку та вдома. Мама знає усі мої від’їзди, та й я ще неповнолітня, мені сімнадцять.

Отож, наступного тижня ми за нашою легендою повинні їхати захищати проєкт-дослідження з астрономії. Для цього Глібу довелося створити фіктивний сайт з конкурсом, наш спільний новаторський проєкт, (щоправда він був наспіх написаний штучним інтелектом) та усі необхідні дозволи, запрошення, офіційні умови тощо. Серед усього було навіть службовий лист, що надсилався на корпоративну шкільну пошту, тож з моїми відгулами також не мало б виникнути жодних питань. Усе було настільки переконливим, що не повинно виникати жодних сумнівів. Там були і номери телефонів, які реально були автоматизовані і запрограмовані на даний астрономічний конкурс, і електронна пошта… Одним словом, Гліб виявився справжнім професіоналом.

–Ти й квитки нам купив у обидві сторони? – дивувалася, розпаковуючи папку з документами, яку доведеться показати мамі.

–Так. Один з них, твій,  дійсно справжній, інший – фейковий.

–Коли ми вирушаємо?

–Завтра.

Хвилювання, очікування, невідомість – усі почуття змішалися в яскравий коктейль, на ім’я «Мандраж». Тіло вимагало негайного вивільнення енергії, тож я запропонувала прогулятися, щоб не скакати по кімнаті як «рожевий поні».

Натомість отримала … поцілунок… Несподіваний… Хвилюючий… Паралізуючий… Ще й перший… До цього була зовсім не готова, тіло зреагувало миттєво вибухом ейфорії, але я з усіх сил намагалася це приховати:

–Гей, тебе не вчили, що спершу треба залицятися до дівчини? – спитала, щоб заповнити паузу, яка повисла над нами після поцілунку у вигляді двох знаків питання.

–Від перестановки доданків сума не змінюється, - хитро усміхнувся Гліб і його руки м’яко обвили мою талію.

–Дивися, щоб не став множником, правила множення на нуль знаєш? – ляпнула щось геть несуразне.

–Ти буваєш нестерпною, а кращого способу закрити прекрасній дівчині рот ще не вигадали.

–От довбень, такий момент зіпсував, а я ще на залицяння сподівалася…

Гліб винувато потягнувся до мене, та я вислизнула з майже обіймів і побігла до кухні, щоб прихопити вже звичних «стратегічних запасів». Коли хлопець зайшов допомогти, я з усім упоралася, тож взяла рюкзак і вийшла у коридор, крикнувши в слід: - Не відставай. Наздоганяй.

Спершу ми заїхали в його офіс. Такого я точно не уявляла. Максимум, що малював мені мій мозок – це простий офіс чи кімната з кількома ну нехай сучасними компами. А офіс виявився без перебільшення справжнім Пентагоном. Ціле крило шостого поверху нового торговельного центру з просторим приміщенням сто п’ятдесят квадратних метрів. У ньому містилася не тільки надсучасна техніка з моніторами, принтерами, сканерами і ґаджетами на будь-який смак…  Офіс являв собою кімнату, всередині якої був великий стіл з комп’ютерами та кріслами навколо. Середина, наче острів була голографічною стіною. Зображення виводилося просто в простір, його можна було побачити з усіх сторін, з усіх кутів. Таке я бачила хіба що в кіно і виглядало як голлівудська штаб-квартира , що керувала запуском як мінімум якогось космічного корабля.

Гліб ввімкнув один з моніторів і зображення постало в 3 Д форматі на весь діапазон. Це був план-схема Галілео, адже я за десять хвилин перебування не мала можливості навіть рота закрити, не те, що щось запам’ятовувати чи орієнтуватися.

Тепер же змогла оцінити реальні масштаби паралельного світу. Мене одночасно захоплювало побачене і тривожило.  Чим більше я вивчала, роздивлялася, тим більше переконувалася, що ці генії були справді неперевершеними. Їм вдалося врахувати усе: від складу повітря та природних складників, що впливають на життя людського організму до найдрібніших деталей, що виключають будь-який зовнішній вплив з боку інших мешканців у  їхній світ.

Що ж, доведеться відправитися в подорож і на своїй п’ятій точці випробувати усе, адже я майстер вляпуватися в найнеочікуваніші пригоди.

–Мала, ти про що замислилася? – помітив мою тривожність Гліб.

Оптимізм танув як роса на сонці, та я не повинна цього показувати ні в якому разі.

–Хочеться надерти їм зад! Як можна такий талант розвивати не там, де треба. Ти хоч уявляєш, який у них потенціал на землі?

–Якщо чесно, то мені страшно, що вони після цього можуть вчудити на землі. Але вони надто далеко зайшли. Як бачиш, показники висвічуються в реальному часі. Поглянь, Патя, за два дні до Галілео прибули двісті чотирнадцять людей, серед них можуть бути і неповнолітні, або й зовсім діти…

–А якщо цей квест стане вірусним, то його кількість може зрости ще в кілька разів!

–Ось і я про це… Важко усвідомлювати, що через кілька днів ситуація стане ще складнішою. Проте це реальний шанс потрапити через квест «непоміченою» і загубитися у великому місті…

–На всяк випадок, скопіюй або видрукуй мені один примірник плану Галілео.

 –Нам ще потрібно купити деякі необхідні речі в подорож: павербанк, маячки, щоб ми могли відстежити місце перебування один одного, накопичувачі інформації, автозаписувачі, окуляри зі стеженням…, одним словом ми повинні бути озброєними, - підсумував Гліб.

Ну все, відступати пізно. Я постаралася витягнути з себе увесь запал, який був на початку, підморгнула хлопцеві і потягнула за собою в звичній манері.

– Ходи…