Розділ 4.

–Офігіти, - відкрила Патя очі і пригадала вчорашній день. Вона й досі не могла переварити в своїй голові екскурсію до паралельного світу. Не щодня мандруєш світами…

Сьогодні та завтра вихідні, а значить в школу йти не потрібно. З голови не виходили однокласниці, - чи вони залишили бодай якусь звісточку своїм рідним? Можливо вони все-таки вибралися з тієї кольорової планети? Не хотілося навіть думати ні про що.

В  групі в месенджері було як на диво тихо, проте ця тиша мене лякала.

Раптом на гаджет прийшло повідомлення:

–Привіт. Треба зустрітися – терміново.

Не важко здогадатися, що то був Гліб. Хто ж з такою відбитою на всю голову заведе знайомство. Подруг чомусь не водилося, хіба що сестри двоюрідні, з якими бачилися лише на спільних родинних святах.

–Окей. За годину біля школи.

–Краще в парку. Буду раніше.

Як завжди, на збори вистачало п’ятнадцять хвилин. Мабуть така сила характеру, коли не терпиться швидше поринути у вир життєвих подій. Зібрала волосся в високий пучок, надягла звичні джинси, довге худі, кросівки і мобільний телефон з навушниками. Щоб мама не питала скільки часу займе прогулянка, взяла з собою в невеликий термос чаю та домашні пісочні рогалики з вишневим джемом. А що, практично, у весняну мінливу  пору року, та й не знаєш коли зненацька на тебе нападе голод і спрага.

              Мама звикла до моїх дивацтв, тож не здивувалася.

              Зайшовши в парк, де життя віддавало спокоєм і розміреністю, пішла на віддалену алею, що вела до міського озера. Зазвичай, містяни любили ходити іншою доріжкою, яка була одночасно і велодоріжкою, і біговою, і трюковою для молодих любителів самокатних трюків.

По один бік алеї розміщувалися лавочки, старі і нефарбовані, на одній з них чекав Гліб. Вигляд він мав відсторонений та замислений, в світлому спортивному костюмі,  на голові капюшон. Зараз могла розгледіти його худу статуру. Побачивши мене, він оживився.

              –Тобі не завадить посмажитися на сонці, геть білий і зливаєшся з своїм сірим костюмом.

–І тобі привіт, Патя- трохи посвітлів Гліб.

–Заскучив? – весело підморгнула і вмостилася біля приятеля.

–Справа серйозна, - поправив темні окуляри, як загадковий Нео з фільму Матриця.

–Не тягни, вивалюй, весело ляснула хлопця по коліні.

Він поглянув на мене, відхиливши окуляри. Цей жест нагадував засекреченого нишпорку, від чого прокинувся іронічний сміх, який не в силах було стримати

–Досі в голові не вкладається. Ти ж наче відмінниця, заучка, а розмовляєш та поводишся як дворова шпана.

–А-ха-ха, вмієш ти компліменти відвішувати, аж присоромив.

Патя добродушно посміхнулася,  від чого на її обличчі проявилася маленька ямочка. Видно було, що від Гліба цей нюанс не приховався і він залюбувався цією миттю. Зрозумівши, що витріщається на безпосередню і часом кумедну дівчину, взяв себе в руки і продовжив розмову.

–Гаразд, я по справі. Галя задумала чергову розвагу. Я намагався її від цього відмовити, навіть говорив з Лео, та він нічого не може вдіяти… - почав швидко тараторити Гліб.

–Е-ге-гей, стоп! А тепер повільно і спочатку, - Патя поправила пальцем на переніссі свої окуляри для зору, від чого її вираз враз став серйозним і задумливим.

–Ну, Галя, зі світу Галілео, в який я тебе водив…, - пам’ятаєш?

–Та не склерозна я, кажи далі…

–Так-от, ще вчора я думав, що усі, хто потрапляє туди, є такими собі «винуватцями», тобто самі нарвалися на покарання. Вони потрапляють до Галілео і з ними проводиться бесіда, якщо вони приймають умови і виправляються, то повертаються до нашого світу. Тобто, раніше саме так і було, - сумно підсумував Гліб, схилив голову і знову замислився.

–Ти хочеш сказати, що від учора щось змінилося?

–Патя, повір…, я не знав, що вона…

–Чекай, не падай духом де попало. Розкажи, що змінилося та які це може мати наслідки.

–Після нашої подорожі, я зайшов до Лео на розмову. Хотів спитати, коли вони вгомоняться з цими своїми ідеями. Не можна ось-так просто, людей викрадати.

–І що з того вийшло?

–Він розповів мені, що Галя запустила нову гру-квест в інстаграмі. Хто її пройде до кінця, - автоматично потрапляє до їхнього світу. Ти уявляєш, чим це загрожує?

–О боже, ні! Це ж стільки ні в чому невинних людей потрапить! – мене перехопив справжній жах, в горлі пересохло, тож я витягнула свій термос з чаєм…

–Ні, ну ти Патя, точно прибацана. Я їй сповідаюся, душу відкриваю, а вона… взялася хавати. Знайшла час і місце, - демонстративно підняв руки вгору і закотив очі Гліб.

–Горло пересохло… Будеш? – запропонувала рогалики, і той миттю схопив аж два і з неймовірним апетитом почав наминати.

–Сам їж, а прибацана я,- гмикнула Патя і собі взяла рогалика.

Ситуація була дійсно складною, адже тепер існував ризик, що кожної миті будь-хто міг пропасти з цього світу. От халепа,  а батьки-рідні-близькі…, що вони думають, як мають повернути їх…

Після деякої паузи, Патя рішуче промовила.

–Ми маємо їх зупинити.

Гліб ніби цього й чекав. Він ще від учора мізкував над цією головоломкою.

–Ти маєш добре зважити ризики. Не думай, що я тебе у щось втягую.

–Глібе, припини святотацтво. А хто мене втягує? От  подумай: хто мене туди переніс, хто мене покликав сюди, хто мені повідомив про усе? – дивилася на нього як на маленького хлопчика, якому пояснюєш прості елементарні речі. – Та ти не зважай, я доросла і можу прийняти об’єктивне рішення, а воно однозначне: - нам потрібно повернутися в Галілео, щоб знищити ту гру-квест, а якщо вдасться, то і їхній химерний світ.

–Ти пропонуєш нам удвох повернутися?

–Ні, що ти. Так усе одразу розкриється і ми опинимося в пастці. Тоді нас потрібно буде рятувати. Я потраплю через квест, а ти своїм ходом. Там зустрінемось.

Хоча,  для початку введи мене в курс справи, щоб я не облажалася одразу.