Розділ 2

Ні, одразу дев’ять дур не могли пропасти. Не може так щастити матінці-землі.

В школі перебувати не було сенсу, тож я пішла додому, наостанок глянувши в клас. Як зазвичай, нікого.

Вимкнула світло, вийшла в темний коридор, натягнула навушники, щоб послухати музику, але один навушник випав, тож я зігнулася і напівприсядки покрокувала до нього, рукою намацуючи гаджет на помитій підлозі. В цей час відчула, що мене придавило щось важке і живе.

–Йопт… , а шоб тебе…., вибачте! – прошипів голос, явно не очікуючи такого повороту подій.

 –А шоб тебе…  Куди преш, придурок, - не втрималася від несподіванки.

 –Хто тут? З вами все гаразд? – спитав голос

 –Так, вирішила полежати, ось відпочиваю. Бачу ви теж. Лежіть-лежіть, я нікуди не спішу, - в незрозумілих випадках все ж краще подуркувати, ніж серйозно обурюватися.

      Тіло заворушилося і я відчула  як мене підіймають і ставлять у вертикальне положення. Що ж, так навіть зручніше.

   –Ви хто? Що тут робите? – чоловічий голос тепер здавався трохи збентежений.

Оце поворот, я що маю перед кожним, хто на мене навалюється, відчитуватися?

–Я звісно, розумію, що ми з вами уже разом кувиркалися на підлозі, та ви трохи підганяєте події, - спробувала я пожартувати, приводячи себе до ладу.

–Шо? … Які події? Та хто ти в біса така? – почулися кроки і за мить мої очі замружилися від надто яскравого світла, що ввімкнулося в коридорі.

Прокліпавшись, зиркнула напроти, до мене наближався хлопець, здається позаминулорічний випускник. Я його пригадую, щоправда давно не бачила, хоча колись він був відмінником.

–А що ти робиш у школі? Тебе що на другий рік залишили? Щось не пам’ятаю я такого однокласника?

Мені в кишеню за словом лізти не треба, і от тепер хлоп чухає ріпу і думає як викрутитися. А й справді, що він тут забув?

–Все окей, мала, можеш іти.

Оце вже мені не подобалося.

–Ні, дорогий, скажи що ти тут робиш, а то зараз покличу дядю Васю, вахтера, - я стала і склала руки на грудях, чим викликала справжню паніку в хлопця. Здається, тепер він готовий просто дременути.

–Слухай, мала, відвали. Думаєш я не бачу, що ти запала на мене? Хочеш щоб я тебе проводив? – дивно порухав однією бровою , вишкіряючись на всі тридцять два.

   Ставало дедалі цікавіше. От чого він щось так приховує, що аж сіпається.

–Тебе як звуть, хлопче? – прийняла загрозливу позу, наче перед поєдинком. Моя цікавість розпирала і зараз начхати, що я скоріше була схожа на бабок з під’їзду.

 –Мала, припини цей цирк! Глібом мене звуть, я ж бачу, що ти мене пригадала, а тепер відвалюй звідси, поки…

–Поки що?

–Поки не пізно, а то можеш встряти в халепу, - сказав якось надто сумно і серйозно.

Усе, тепер точно я нікуди йти не збиралася. Мені будь-що необхідно з’ясувати усі деталі зникнення дівчат, і я все більше впевнювалася, що в цій справі мій новий знайомий Гліб був замішаний.

Я уважно за ним спостерігала і краєм ока помітила, що він щось шукає.

–Замітаєш сліди, Глібе?

Треба було бачити цей вираз обличчя. Щелепа відвисла так, що очі ледь не повипадали з орбіт. Дівчата так роблять, коли вії малюють, а тут виявляється, що і хлопці так можуть. Він серйозно наблизився до мене майже впритул:

–Слухай, маєш дві хвилини згинути з моїх очей, інакше за наслідки не відповідаю. – Його руки взяли мене за батнік з капюшоном і  злегка відкинули назад.

На ногах я втрималася, і знову підійшла до нього, теж впритул.

–Глібе, - тихо по буквах промовила, пильно вдивляючись в очі, - зізнавайся, інакше закричу, що мене гвалтують. У школі, як ти вже встиг забути, є камери, тож усе з’ясується рано чи пізно.

Я повернулася, щоб іти, проте очікувала, що він мене розверне і в усьому зізнається.

І я була майже Вангою.

Не встигла ступити і кілька кроків, як мене різко розкрутив до себе обличчям. Він хотів накричати, проте стримався і поступово відпустив. Пішов до лавки, сів і обхопив руками свою голову. Там вирували справжні емоції, почесавши своє волосся, він сухо сказав:

–Тобі не можна тут бути, як ти не розумієш, я хочу вберегти тебе. Тікай, поки не пізно.

Я натомість підійшла ближче, сіла поруч.

–Патя мене звуть. Бачу ти так і не спитав би.

–Знаю. Я знаю усіх відмінників.

–Чому? Чому саме відмінників?

–Ну-от, ти знову лізеш не туди, куди треба.

–А куди не треба лізти? Ти скажи, щоб я знала, то може й не буду.

–Хм…, кажу ж, ти розумна… І дотепна…

–Ти знову переводиш тему, Глібе. Зізнавайся.

–Не можу, інакше ти мусиш будеш піти за ними…

–А якщо я цього сама хочу?

–Ти ще й дивна…

–Де мої однокласниці? Ти їх перемістив у паралельний світ? – хотіла хоч якось вивести його на розмову, проте не очікувала того, що він скаже.

Його світло-блакитні очі подивилися на мене, ні, витріщилися

–Ти права. На 100%. Так, я переніс їх у паралельний світ, і сам туди зараз збираюся.

–Візьми мене з собою

–Ти що, божевільна? Там небезпечно, та й не радив би я туди нікому.

–Але ж ти туди повертаєшся, чому б не взяти собі компанію?

–У мене немає вибору... Контракт…

Знову повисло мовчання. Тепер нам було про що поміркувати, але інтуїція мені підказували, що я там маю бути. Впертість і цікавість переважили над здоровим глуздом, потім я шкодуватиму про це не один раз.

–Я серйозно, Глібе.

–Ти сама напросилася. Даю час, ти ще  можеш передумати.

Але рішення уже визріло в голові…