Правда

Ерік на кілька секунд завмер. Його пальці так і залишилися на клавіатурі, а погляд — прикутим до чоловіка в дверях. У голові промайнуло щось швидке й хаотичне, мов потяг, що раптом зірвався з рейок.

          Тіна першою порушила тишу.

          — Ерік… — протягнула вона майже пошепки. — Це ж… твій знайомий, правда?

          Джон обернувся на стільці і широко всміхнувся.

          — Та ну, серйозно? — сказав він. — Не кажи, що це той самий письменник.

          Усі погляди в офісі тепер були спрямовані на Еріка.

          Чоловік у пальті тим часом зробив ще кілька кроків у кімнату, трохи ніяково поправив папку під рукою і знову озирнувся довкола.

          — Перепрошую, — повторив він. — Я шукаю менеджера з реклами. Мені сказали піднятися на третій поверх.

          Та його слова майже ніхто не почув.

          — Ерік, ну давай, — підморгнув Джон. — Познайом нас.

          Тіна ледь стримувала сміх.

          — Ти ж учора з ним годину розмовляв, правда?

          У грудях Еріка щось неприємно стислося. Йому здалося, що повітря в кімнаті стало густішим, ніби хтось непомітно зменшив простір. Він повільно підвівся.

          — А… так, — тихо сказав він. — Просто… я не очікував, що він прийде.

          Ерік зробив кілька кроків до дверей. Його усмішка була трохи натягнутою, але він намагався триматися впевнено.

          — Містер Міллер, — обережно промовив він.

          Письменник підняв на нього очі.

          — Так?

          На мить їхні погляди зустрілися. Ерік відчув, як у нього пересохло в горлі.

          — Ми… здається, вчора… — почав він.

          Але Едвард Міллер дивився на нього спокійно й трохи здивовано. У його очах не було жодного натяку на впізнавання.

          — Перепрошую? — сказав він.

          За спиною Еріка хтось тихо пирснув від сміху. Ерік швидко прокашлявся.

          — Ні, я мав на увазі… — він трохи розгублено махнув рукою. — Я просто читав вашу книгу. Дуже хороша.

          Письменник ввічливо усміхнувся.

          — Дякую.

          Він знову озирнувся кімнатою.

          — То де я можу знайти менеджера?

          Тіна швидко підвелася.

          — Я проведу вас, — сказала вона, ледве стримуючи усмішку.

          Коли вони з письменником зникли за дверима, в офісі повисла коротка пауза. А потім Джон тихо засміявся. Не  дуже голосно, а швидше з  удаваним подивом.

          — То ви, виходить… учора не розмовляли?

          Ерік нічого не відповів. Він уже сидів за своїм столом, дивлячись у монітор, ніби там раптом з’явилося щось надзвичайно важливе.

          Ніхто більше не ставив питань. Історія розчинилася так само, як і всі попередні: без пояснень і продовження. Лише цього разу в ній залишилася маленька тріщина.

          Іноді люди брешуть, щоб уникнути проблем. Іноді — щоб виглядати кращими. А іноді брехня стає чимось іншим. Вона поступово вростає в людину, мов тінь, і починає жити власним життям. Патологічні брехуни рідко вигадують зло. Їхні історії зазвичай красиві, захопливі, майже казкові. У них вони завжди цікавіші, сміливіші, важливіші, ніж у реальності. І люди спочатку слухають.Потім посміхаються. А згодом просто перестають вірити. Бо правда має одну тиху, але вперту силу: вона завжди зрештою з’являється в дверях — так само несподівано, як того дня з’явився Едвард Міллер. І тоді всі вигадані історії раптом стають дуже маленькими. А людина, яка їх розповідала, знову перетворюється на тиху постать за столом біля вікна.