Брехня

Минуло кілька днів. Ранки в офісі були схожі один на один: запах кави, тихе бурчання принтера, шелест паперів і розсіяні розмови біля столів. Ерік, як завжди, прийшов раніше за інших, увімкнув комп’ютер і мовчки переглядав листи.

          Близько дванадцятої, коли більшість уже почала думати про обід, він повільно відкинувся на спинку стільця. Колеги майже інстинктивно насторожилися.

          — До речі… — тихо почав Ерік. — Ви не повірите, що сталося зі мною вчора ввечері.

          Тіна усміхнулась, Джон перестав друкувати. У кімнаті з’явилася знайома пауза — та сама, яка завжди передувала його історіям.

          — Я повертався додому через Вільямсбургський міст, — сказав Ерік. — І біля маленької книгарні на розі раптом зустрів одного чоловіка.

          Він зробив коротку паузу, ніби намагаючись згадати деталі.

          — Спочатку я навіть не зрозумів, хто це. Але потім придивився — і виявилося, що це був відомий письменник. Ви точно знаєте його книги. Ми розговорилися… і він сказав, що давно шукає ідею для нового роману.

          Джон тихо хмикнув.

          — І що, ти йому допоміг? — жартома запитав він.

          Ерік серйозно кивнув.

          — Ми проговорили майже годину. Він навіть сказав, що мої історії могли б стати основою для книги.

          Тіна ледь стримала усмішку.

          — І як його звати? — поцікавилась вона.

          Ерік назвав ім’я. Загадковим письменником виявився Едвард Міллер.

          На кілька секунд у кімнаті стало тихо. Потім хтось тихо пирснув від сміху, хтось скептично підняв брову. Історія була настільки гучною, що навіть за мірками Еріка звучала майже комічно.

          — Ну звісно, — пробурмотів Джон. — І він випадково стояв на розі саме тоді, коли ти проходив повз.

          Ерік лише знизав плечима.

          — Іноді життя дивніше за вигадки, — спокійно сказав він.

          Розмова швидко розчинилася в шумі офісу. Хтось пішов гріти обід, хтось повернувся до комп’ютерів. Історія, як і всі попередні, розтанула в повітрі.

          Та приблизно за годину сталося дещо несподіване.

          Двері офісу відчинилися. На порозі стояв чоловік у темному пальті, трохи розгублений, із папкою в руках. Він уважно оглянув кімнату, ніби шукав когось.

          — Перепрошую, — сказав він. — Це офіс маркетингової компанії «Bright Line»?

          Тіна підвела голову.

          — Так, а чим можемо допомогти?

          Чоловік зробив крок усередину. І в цю мить Ерік повільно підняв очі від монітора. У кімнаті запала така тиша, що стало чути, як десь у коридорі клацнув вимикач.

          Бо чоловік, який стояв у дверях, був саме тією людиною, ім’я якої Ерік назвав за обідом. Едвардом Міллером.