Сьоме коло / 49. Людина

Після всіх судів
залишається людина.

Не виправдана повністю.

Не засуджена остаточно.

Без ореолу.

Без демонічних крил.

Без зручної таблички,
яку можна
повісити на груди
і більше
не думати.

Людина.

Трохи світла.

Трохи болота.

Трохи дитячого страху
в дорослому голосі.

Трохи гордості,
яка навчилася
ходити рівно
і називати себе
принципами.

Трохи любові,
яка не завжди знала,
де закінчується турбота
і починається
тиха окупація.

Трохи віри,
яка то горіла,
то диміла,
то просто лежала
під попелом
і не давала себе
остаточно викинути.

Людина —
це не відповідь.

Це питання,
яке ходить
на двох ногах.

І щодня
відповідає собою.

Не словами.

Слова —
надто слухняні.

Їх можна навчити
чого завгодно.

Можна красиво
говорити про добро
і бути холодним,
як неопалений храм.

Можна проклинати зло
і щодня
маленькими порціями
видавати його
найближчим.

Можна молитися
про світло
і не помітити,
як наступив
на чужу руку
в темряві.

Людина відповідає
не декларацією.

А тим,
що робить,
коли її ніхто
не знімає
для майбутньої легенди.

Кого не добила.

Кого почула.

Де зупинилася.

Де попросила пробачення
без «але».

Де не скористалася
чужою слабкістю.

Де, маючи право
стати каменем,
все-таки
залишила в собі
місце для води.

Я не вірю
в ідеальну людину.

І, мабуть,
не хочу вірити.

Ідеальна людина
не потребує милості.

Не знає,
як пахне сором
о третій ночі.

Не розуміє,
чому іноді
склянка води
важить більше,
ніж правильна проповідь.

Мені ближча
інша.

Та,
що падала
і не зробила з падіння
нову релігію.

Та,
що помилялася
і не перетворила помилку
на дозвіл
бути свинею.

Та,
що знала темряву
на ім’я,
але не дозволила їй
підписувати
усі свої рішення.

Людина —
це істота,
яка може
бути ножем.

І може
не бути.

Може
зрадити.

І може
повернутися
до правди,
навіть якщо правда
зустріне її
без обіймів.

Може
втратити світло.

І може
нести його далі
вже не як факел,
а як маленьку жарину
в долонях,
обпечених власним життям.

Може,
цього й достатньо.

Не для виправдання.

Не для пам’ятника.

Не для красивого фіналу.

А для того,
щоб Бог,
якщо Він дивиться,
не відвернувся одразу.

Щоб інша людина,
зустрівши тебе
посеред своєї ночі,
не стала після цього
темнішою.

Щоб наприкінці дня
ти міг сісти
на край власної тиші
і сказати:

«Я не став святим.

Не став мудрим
настільки,
щоб усіх повчати.

Не став чистим,
як сторінка,
на якій ще ніхто
не жив.

Але сьогодні
я не додав
своєї темряви
до світу.

І, можливо,
це вже
початок людини».