Сьоме коло / 48. Світлоносець

Той,
хто несе світло,
не обов’язково
схожий на світло.

Це треба сказати одразу,
щоб не шукали
не там.

Він може бути
втомлений.

Різкий.

Незручний.

Зі словами,
які не завжди
проходять
санітарний контроль
духовної ввічливості.

Він може мати
поганий характер,
старі рани,
невдалі жарти,
розхитану віру
і звичку
розмовляти з Богом
так,
ніби вони обоє
вже давно
втомилися
від красивих формулювань.

Світлоносець —
не святий.

Святий, можливо,
несе світло
легше.

А світлоносець
часто тягне його
як мокру ковдру
через болото.

Матюкається подумки.

Зупиняється.

Сідає на камінь.

Каже:

«Усе.

З мене досить».

А потім
чомусь
знову встає.

Не тому,
що добрий.

Не тому,
що сильний.

Не тому,
що йому відкрилася
велика таємниця
правильної людини.

А тому,
що десь поруч
комусь іще темніше.

І це
його дратує
більше,
ніж власна втома.

Світлоносець
не рятує всіх.

Він уже знає,
що це брехня.

Усіх не врятуєш.

Деякі люди
не хочуть із темряви.

Деякі зробили з неї
бізнес.

Деякі так довго
сиділи в ній,
що почали вважати світло
особистою образою.

Світлоносець
не має права
ламати двері
в чужу душу
навіть із найкращими
наміреннями.

Він просто
залишає лампу
біля входу.

Не заходить силою.

Не читає лекцій.

Не ставить прапор.

Іноді цього досить.

Іноді ні.

Це найважче —
прийняти,
що світло
не завжди
перемагає одразу.

Іноді воно просто
не дає темряві
сказати останнє слово
сьогодні.

Світлоносець
не без тіні.

Навпаки.

Він добре знає
свою тінь.

Її голос.

Її логіку.

Її вміння
пояснювати,
чому сьогодні
можна бути жорстоким,
бо світ
і так давно
не заслужив
ніжності.

Можливо,
саме тому
він і несе світло.

Бо знає,
що темрява
не десь там.

Не в інших.

Не в поганих людях
із чужих історій.

Вона завжди
має запасний ключ
до його власних дверей.

І кожного дня
він мусить
міняти замок.

Не героїчно.

Не красиво.

Просто сьогодні
знову не стати
тим,
що сам
не зміг би
пробачити.