Патерни саморефлексії

Сьоме коло / 47. Надія

Надія —
це не оптимізм.

Оптимізм часто
носить білу сорочку
не за погодою
і говорить:

«Усе буде добре»,
коли в кімнаті
ще навіть
не винесли уламки.

Надія
не така невихована.

Вона бачить уламки.

Бачить кров.

Бачить,
що деякі двері
вже не відчиняться,
бо за ними
більше немає дому.

Надія не бреше.

Не малює сонце
на закопченій стіні
і не каже:

«Дивись,
який гарний ранок».

Вона може сказати:

«Так.

Це темрява.

Так.

Ти в ній.

Так.

Швидкого виходу
я не бачу».

А потім
сідає поруч
і не йде.

Оце і є
її нахабство.

Надія —
це коли ти
не маєш доказів,
але не віддаєш
темряві ключі
від усіх кімнат.

Хай бере коридор.

Хай сидить
у старій коморі.

Хай гримить
у підвалі.

Але ось тут,
біля серця,
ще буде
маленька зачинена шафа,
де лежить
щось живе.

Не для всіх.

Не для проповіді.

Не для красивої історії
про те,
як людина
усе подолала
і стала кращою версією себе.

Господи,
як же іноді втомлює
ця краща версія.

Іноді достатньо
просто не стати
остаточно гіршою.

Надія —
це дуже скромна річ.

Вона може мати вигляд
одного незнищеного речення.

Одного ранку,
коли ти все-таки
встав.

Однієї людини,
якій ти не відповів
злом на зло,
хоч міг.

Одного тексту,
який ти написав
не тому,
що світ чекав,
а тому,
що всередині
ще хтось
подавав ознаки життя.

Надія не обіцяє,
що світ стане добрим.

Вона не має
таких повноважень.

Вона тільки каже:

«Ти ще можеш
не додати
своєї темряви
до загальної».

Іноді цього
мало.

А іноді
саме на цьому
тримається день.

Подобається

#528 в Різне
#34 в Поезія
#729 в Сучасна проза

Відредаговано: 02.07.2026