Сьоме коло / 46. Тиша

Тиша —
це не відсутність звуку.

Звук може бути.

Капає вода.

Їде машина.

Сусід щось свердлить
у найменш біблійний
момент дня.

Десь гавкає собака,
яка, здається,
також має
свої претензії
до світобудови.

Але всередині
раптом стає тихо.

Не порожньо.

Не мертво.

Тихо.

Наче хтось
нарешті вимкнув
усі внутрішні радіостанції,
де роками
одночасно говорили:

сором;

провина;

образа;

страх;

старі голоси;

чужі очікування;

твій власний прокурор,
який ніколи
не бере відпустки.

Тиша після внутрішнього суду
не схожа на перемогу.

Вона більше схожа
на кімнату
після важкої розмови.

Стільці зсунуті.

На столі
недопита вода.

У повітрі
ще висить правда,
яку ніхто
не хоче повторювати,
бо вона і так
усе сказала.

І ти сидиш.

Не виправданий повністю.

Не знищений остаточно.

Просто живий
після чесності.

Тиша потрібна людині,
щоб почути
не тільки біль.

Бо біль —
дуже голосний квартирант.

Він грюкає дверима.

Вмикає світло
о третій ночі.

Переставляє меблі
у спогадах.

Але коли він
нарешті втомлюється,
можна почути
щось інше.

Як у тобі
ще росте
маленьке зелене.

Не ідея.

Не план.

Не велика місія.

Просто здатність
не бути
суцільною раною.

Тиша —
це місце,
де слово
достигає.

Бо незріле слово
часто хоче
одразу воювати.

Довести.

Вжалити.

Перемогти.

Пояснити світові,
який він дурний,
що не зрозумів тебе
з першого разу.

А зріле слово
довго сидить
у тиші.

Набирає ваги.

Втрачає зайву отруту.

Перестає бути
лише реакцією.

І одного дня
виходить назовні
не як камінь.

А як хліб.

Можливо,
саме тому
найважливіші речення
не треба поспішати
вимовляти.

Хай вони
трохи поживуть
у тиші.

Хай перестануть
хотіти крові.

Хай навчаться
бути людиною.