Сьоме коло / 44. Радість

Радість після болю
ходить обережно.

Вона не вривається
в дім
із музикою,
кульками
і дурнуватим оптимізмом
на обличчі.

Вона знає,
що тут
нещодавно
щось горіло.

Що на стінах
ще є сліди диму.

Що в деяких кімнатах
досі не варто
голосно сміятися,
бо пам’ять
може здригнутися.

Доросла радість
не схожа
на легковажність.

Вона не забуває
мертвих.

Не перекреслює втрати.

Не каже:

«Та годі вже,
живи далі».

Вона не хамка.

Вона сідає поруч.

Мовчить.

Іноді просто
кладе на стіл
гарячий хліб.

Або виводить тебе
на двір,
де сонце
без будь-якої поваги
до твоєї драми
продовжує світити
на мокрий асфальт.

І ти раптом
помічаєш:

ще красиво.

Нахабно красиво.

Майже непристойно
після всього,
що сталося.

Радість може прийти
через дрібницю.

Через запах кави.

Через кота,
який не визнає
твоїх екзистенційних криз
і вимагає їсти
з таким виглядом,
ніби саме для цього
Бог створив ранок.

Через дитячий сміх
у дворі.

Через стару пісню,
яку ти випадково
не вимкнув.

Через повідомлення
від людини,
яка написала
не щось велике,
а просто:

«Ти як?»

І цього
виявилося достатньо,
щоб у грудях
щось тихо
повернуло голову
до світла.

Ми часто боїмося радості
після втрат.

Наче вона
зраджує біль.

Наче якщо ти
засміявся сьогодні,
то вчорашня рана
втратить право
бути справжньою.

Але біль
не потребує,
щоб ти служив йому
довічно.

Пам’ять
не вимагає,
щоб ти ходив
у внутрішньому чорному
до кінця життя.

І любов до тих,
кого вже немає
або хто пішов,
не міряється
кількістю років,
прожитих без радості.

Радість —
це не зрада темряви.

Це її поразка.

Маленька.

Без фанфар.

На кухні.

У старих капцях.

Коли людина,
яка мала б
остаточно озлобитися,
раптом
усміхнулася.

Не тому,
що все добре.

А тому,
що не все
було віддано смерті.