Шосте коло / 42. Внутрішній суд

Внутрішній суд
відкривається без дзвінка.

Без мантій.

Без державного герба
на стіні.

Без секретаря,
який монотонно
зачитує справу.

Просто одного дня
ти більше не можеш
відкласти засідання.

Усі прийшли.

Пам’ять —
із папками.

Сором —
із вологими руками.

Гордість —
у дорогому костюмі
і з погано прихованою
панікою в очах.

Провина —
мовчки.

Вона завжди
сідає ближче
до виходу.

Надія теж приходить.

Не як адвокат.

Не як свідок захисту.

Просто сідає
на останній лаві,
щоб ти знав:

вирок ще не обов’язково
має бути стратою.

На цьому суді
найстрашніше те,
що ти знаєш
усіх учасників.

Прокурор — ти.

Обвинувачений — ти.

Свідок — ти.

Той,
хто роками
підчищав документи,
також ти.

І той,
хто вночі
все одно пам’ятав правду,
хоч удень
дуже добре говорив,
що все складніше,
ніж здається.

Внутрішній суд
не питає,
чи ти хороший.

Це надто загальне питання.

Він питає точніше:

де ти злякався?

Де промовчав?

Де назвав любов’ю
свій страх
бути покинутим?

Де прикрив байдужість
втомою?

Де зробив із рани
посвідчення,
яке дозволяє
ранити інших?

Де був правий
так жорстоко,
що правда
після тебе
довго не могла
подивитися людям
в очі?

На цьому суді
не працюють
гарні фрази.

Там їх забагато чули.

Не працює
«я не хотів».

Не працює
«мене змусили обставини».

Не працює
«усі так роблять».

Усі, можливо,
й роблять.

Але сьогодні
судять не всіх.

Сьогодні
твоє ім’я
стоїть на дверях.

І все ж
внутрішній суд
не для того,
щоб знищити людину.

Самознищення —
теж спосіб
утекти від відповідальності.

Красивий.

Драматичний.

З чорним плащем
і музикою.

А відповідальність
набагато нудніша.

Вона каже:

«Встань.

Визнай.

Виправ,
що можеш.

Не повторюй,
що вже зрозумів.

І живи далі
без права
знову вдавати,
що не знав».

Можливо,
саме тому
Бог не завжди
ламає нас правдою.

Іноді Він просто
забирає з кімнати
всіх наших адвокатів.

Залишає стілець.

Тишу.

Дзеркало.

І маленьке світло
над виходом.

Не для втечі.

Для повернення.