Шосте коло / 38. Невдячність

Невдячність не завжди
виглядає як грубість.

Іноді вона має
цілком пристойне обличчя.

Просто людина
звикає до добра.

Як до крана
з водою.

Відкрив —
потекло.

Подзвонив —
відповіли.

Прийшов —
прийняли.

Впав —
підняли.

Зрадив себе —
хтось усе одно
залишився поруч
і зробив вигляд,
що не бачить,
як тобі соромно.

Ми швидко звикаємо
до тих,
хто нас береже.

Вони стають
частиною інтер’єру.

Як стіл.

Як лампа.

Як старий стілець,
на який завжди
можна кинути пальто.

І тільки коли стілець
раптом ламається,
ми згадуємо,
що він роками
тримав нашу втому.

Невдячність —
це коли добро
перестає бути дивом
і стає сервісом.

Коли чужа турбота
сприймається
не як дар,
а як належне.

Коли людина
вже не каже «дякую»,
бо десь усередині
вирішила,
що її біль
видав їй
довічну ліцензію
на отримання тепла.

Так,
тобі було важко.

Так,
тебе недолюбили.

Так,
ти багато ніс сам.

Але це не означає,
що кожен,
хто простягнув тобі руку,
тепер працює
в твоєму приватному небі
без вихідних.

Невдячність
з’їдає не того,
кому не подякували.

Вона з’їдає здатність
бачити.

Ти вже не бачиш
склянку води.

Не бачиш
нічного повідомлення.

Не бачиш
людину,
яка промовчала
у відповідь
на твою різкість,
не тому,
що не мала що сказати,
а тому,
що вирішила
не добивати тебе
в твій поганий день.

Вдячність —
це не церемонія.

Не обов’язково
букет,
листівка,
урочисті слова
і правильна інтонація.

Іноді вдячність —
це просто
не поводитися так,
ніби чужа любов
видана тобі
державою
за місцем реєстрації.

Іноді —
помітити.

Вчасно.

Поки людина,
яка довго була
твоїм тихим берегом,
не стала
далекою лінією
на горизонті.