Шосте коло / 37. Заздрість

Заздрість рідко приходить
із відкритим обличчям.

Вона не каже:

«Добрий день,
я прийшла
псувати тобі душу».

Вона заходить тихо.

Сідає поруч.

Дивиться разом із тобою
на чужу радість
і шепоче:

«А чому не ти?»

Спершу це майже
схоже на справедливість.

Справді,
чому не ти?

Ти ж теж старався.

Теж не спав.

Теж носив у собі
великі слова,
які ніхто
не поспішав чути.

Теж мав руки,
серце,
трохи таланту
і багато впертості.

А хтось інший
раптом отримав
те,
чого ти просив
так довго,
що вже почав соромитися
самого прохання.

Заздрість болить
не чужим щастям.

Чуже щастя
саме по собі
не винне.

Болить те місце,
де твоє власне життя
не збіглося
з твоєю внутрішньою картою.

Ти думав,
там буде місто.

А там бур’ян.

Ти думав,
там чекатиме людина.

А там вокзал
після останнього потяга.

Ти думав,
там буде визнання.

А там тиша,
яка навіть не вдає,
що їй цікаво.

Заздрість —
це соромна рана.

Її не хочеться
показувати.

Бо порядна людина
має радіти за інших.

Так кажуть.

І це правда.

Але правда не скасовує того,
що іноді
чужа радість
стукає саме в ту кістку,
яка в тобі
ніколи нормально
не зрослася.

Не треба годувати заздрість.

Вона ненажерлива.

Даси їй годину —
вона попросить день.

Даси день —
вона оселиться
у твоїх очах
і навчить бачити світ
як чергу,
в якій тебе
постійно обходять.

Але й удавати,
що її немає,
не варто.

Вона тоді
починає працювати
підпільно.

Краще сісти з нею
за стіл
і спитати:

«Що саме
в мені болить,
коли я бачу
чуже світло?»

Бо іноді заздрість —
це не доказ твоєї підлості.

А лист
від невідбутої частини
твоєї душі.

Лист неприємний.

Написаний поганим почерком.

Місцями отруйний.

Але якщо його прочитати чесно,
можна дізнатися,
чого ти насправді
так і не дозволив собі
попросити в життя.